Пташка
Та вже нема мені кого втрачати, самотність виїла всі почуття до тла.
Розділене життя на «до» та «після», між ними сенс мого буття – ВОНА.
Я «до» не знав, що можна так кохати, а «після» спокою моя душа нема.
Хіба я думав, що зустріну свою Пташку в той день похмурий біля сірих стін.
Від споминів щемливо радісно і важко, давно від серця залишився пеплу тлін:
«… Лікарні коридори-лабіринти, медогляд, довгі черги та нудьга.
Нарешті довідка і на осінньому повітрі поривом вітру вириває папірця.
Дівча тендітне: «не губіть бо більше», печальні очі в пам’яті моїй,
На горизонті вже зникає її постать, я ж ніби вкляк й не міг дібрати слів.
Я часто згадував сумну маленьку Пташку і образ в серці трепетно беріг.
Нам взимку доля дарувала другу зустріч, а за вікном летів лапатий сніг.
Звела в кафе забута мною книжка, заглянув в очі й потонув навік,
Палахкотіло в грудях серце від усмішки, раптовий дотик так мене й обпік.
…Сиділи поруч в вечори морозні, стара софа, овеча ковдра, чай та… МИ.
Мені не вірилось, що все це і зі мною, я був щасливим, жив немов у сні.
… Все обірвалось раптом і назавжди, в той час як розпускався яблуневий цвіт,
Моя тендітна Пташка захворіла, байдужим став для мене цілий світ.
«…ми – лікарі, не боги… лейкемія… і часу мало» пролунало ніби грім,
Ти відлетіла, моя Пташка… душа моя з тобою… порожнім став колись затишний дім.»
P.S. Ніколи ще не був таким щасливим, ніколи вже не буду я таким.
Свидетельство о публикации №114013100906