Тарасу Шевченко

Колись у світі жив один Кобзар,
Ховав він горе в тінь похмурих бров,
Ніхто не чув його величний дар,
А він співав, як ллють невинну кров.

Співав про попіл найбідніших сел,
Що вітер ніс крізь спалені степи,
І чорне полум’я ховало білий день
Та шлях людський до світлої мети.

Як юнаків вбивали на війні,
А матері вночі блукали десь,
Їх поливали сиві, злі дощі,
І серце краялося вік останній весь.

Благав він, щоб нещастя не було
Та не було сирітських гірких сліз,
Щоб Україна стала на крило
Й здолала тяжкі сутінки наскрізь.

Все це хотів він людям прокричати,
Бажав нарешті зупинити їх,
Щоб перестали нищити, вбивати,
Забули жахи цих років лихих.   

А люди все ж не вийшли із пітьми,
Наче не бачили,  не чули наче,-
Лиш шепотіли тихо: «Ми.. Що ми?
А може коли-небудь буде краще?»

І наш Кобзар в степу один блукав,
Пісні його самотній слухав вітер,
Поет собі притулку не шукав,
Серед людей, яким був не потрібен.

Він знав, що не здолає біди ті,
І, що ніщо не зміниться з роками,
Але співав й співав свої пісні,
Що на віки залишилися з нами.

Та горе він не зміг перенести,
І серце стало у жорстокій хуртовині,
Поет залишив нам останній сум душі –
Останній вірш, що сповнений надії.

Той вірш для всіх – і мертвих, і живих,
Той вірш лунав примарно від усюди,
Щоб коло бід земних хоч хтось розбив,
Щоб не вставали брат на брата люди.

Із того дня минули вже віки,
І війни всі похмуро відгриміли,
Здається, що страждання теж пішли,
Та сльози всі за обрії злетіли.

Ось тільки люди все не вийшли із пітьми,
Живуть собі, не знають правди наче,
Лише зітхають тихо: «Ми…Що ми?
А, може, коли-небудь стане краще?»