Про що мовчать тополi

Про що мовчать серед степів тополі,
Під поглядом замріяних ночей?
Вони мовчать - про зламанії долі,
Про горе в глибині німих очей.

І бачать сни про стародавні села,
Що сховані були серед гілок,
Там жили ельфи – добрі й соромливі,
І кожен мав улюблений куток.

Але колись, жорстокою грозою
Вогонь, як звір, упав серед тополь,
Він гриз та обривав гілля додолу,
Та села гинули у багаттi тих долонь.

І дикий вітер, сивий та відвертий,
Розніс, мов попіл, в ту страшну грозу,
Все щастя отих сел, для всіх відкритих
Та кинув десь, у далекому краю.

Поніс туди, за сині небосхили,
А світ упав - у горе та журбу,
Де вітри, наче пси голодні вили,
І ельфи біднії збиралися в юрбу.

Те щастя, що забрав далеко вітер,
Шукали довго і все йшли та йшли,
І кожен у щасливу долю вірив,
Але нічого так і не знайшли.
               
Коли ломались та чорнiли долі,
Коли біди та суму нісся вихр,
Усі похмуро подивились на тополі
І звинуватили в усіх нещастях їх.

Хоча були серед зламаних горем,
І ті, що не корилися біді, -
У них душа кипіла синім морем,
Вони не кидали бажаної мети.

І звали інших, та хіба хто слухав!
Хіба хто вірив і хіба хто знав?!
Кожен своє нещастя вгору рухав,
І зорював за сивим ланом лан.

І стало неможливим навіть сонце,
У тім нещасному, забутому краю,
Там промінь не загляне більш у віконце,
І там не заспівати солов’ю…

Про що ж мовчать серед степів тополі?
І навіть зараз: чуєш, чуєш їх?
Тягнуть до неба гнучкії долоні, -
А може, ельфы все ж повернуться до них?