Доторк вiчностi

      ДОТОРК   ВІЧНОСТІ

                або

       У   ВБИТИХ   НА   ВІЙНІ
         
                ВІДКРИТІ

                О   Ч   І



   
     Частина  перша

         1

Мені приснилася війна...
Я ніч усю -- провоював!
Атака грізна і страшна,
Людські котились вал на вал...


Я,серед кіптяви та диму,
Чиюсь зелену бачив спину,
Й за нею біг..
                Кричав "Ура!"...
Та свого голосу не чув,
(В ушах моїх ще вибух гув)...
Кудись я цілився,стріляв...
У грудях серце розривалось:
Не серце,-- вибухи гранат!
Не пульс мій б'є,мені здавалось:
Стрекоче в скронях автомат..!


З розгону взяли висоту:
Окопи в повний профіль риті...
Ну що ж,тепер і відпочити...
Та ні,вперед!
                Вперед!
                Оту,
Що залишилась,треба брати...
І той,попереду,побіг...
І я за ним!
                Не чую ніг,
Та треба хлопця здоганяти..!


      2

Знов чути гул,і крик "Ура!"...
І я,мов проклятий,кричу:
Бо тут по-справжньому,не гра!
Тут схопиш порцію свинцю..!
Я так спішу...
                Та тільки - де там!
Зелену спину -  не здогнати...
І з автоматом,і з багнетом,
Солдат уміє наступати...
І бути другим - я змирився:
Йти за таким мені не гріх!
Солдат на досвіді навчився,
А  я...
            хоча б...
                і я так зміг!


І я стараюсь!
                Від солдата,
Я спробую...  не  відставати...
На спину згорблену дивлюся:
Від хлопця й я чогось навчуся!
Тепер мені він - наче брат!
Крізь вибухів ядучий дим
Біжу за ним,
                за ним,
                за ним:
Бо він - солдат,
                і  я - солдат!



        3

Та ось,крізь толовий туман,
Коли чітка втрачалась грань
Між глуздом й тим,що робим ми;
Між смертю,крицею й людьми;
Між чорним небом і землею,--
Вже за свідомості межею!--
Солдата рядом я побачив!
Він у крові був весь,і сажі,
Та я впізнав його одразу,
І закричав:
                "Постій,одначе..."


Та вибух крик поглинув мій...
Коли ж розтанув чорний змій.
Що виїв очі і легені,-
Солдата рядом не було!
А порох тільки,й кров на мені...
І тільки у вухах гуло...


І я від жаху онімів:
Проклятий той,хто слав снаряд!
Я тут знайомого зустрів,
Але не встиг...
                Пробач,солдат!
Лице твоє мені знайоме,
Ми зустрічались десь... удома...
Це до війни було,давно:
Чи на роботі,чи в кіно...
Чи в школі разом ми навчались...
Не можу зараз пригадати,
Ім'я не можу я назвати,
Проте з тобою ми стрічались!
Пробач!

   
               4               
               
   
                Фашисти відступили...
Знов біжимо, що було сили...
Утратив відчуття я часу:
Ми брали дзоти,брали насип...
Палили танки,підривали...
Свинцем окопи заливали...
І жоден з нас не зупинився!
Той зупинявся лиш,хто падав!
І раптом бачу...
                Ні,не правда!
Неначе -- він!
                Я придивився:
Знайома постать...
                Мій солдат!
В руках тремтячий автомат,-
Живий!
               Цілісінький!
                Біжить...
"Ура! - кричить.
                - За мной!" - кричить...



І знову я побіг за ним:
Щоб там не стало - здожену!
...Лиш подих думки промайнув:
"Як буду сам іще живим!"


      
       5

А нас - все рідше з кожним кроком...
Того й дивися,як спіткнешся
Об кулю чи хоч ненароком,-
То більше вже й не підведешся..!


Дає себе і втома знати:
Не маєм сил "Ура!" кричати,
Тому ,як тіні, мовчимо...
Ми вже самі,самі не знаєм,
Стріляти звідки сили маєм,
Ми щоб не впасти - біжимо..!


І вже не ясно,хто з утоми,
А хто убитий пада ниць,
Посеред вибухів і грому,
Між хижих штучних блискавиць...



     6

І той, попереду хто біг,
Він далі бігти вже не зміг:
Спіткнувся раптом,і упав...
І я солдата наздогнав..!


Лицем до "матінки" горнувся
В останнім порусі солдат:
Він ще зітхнув,
                він ще здригнувся,
Затис міцніше автомат
В долонях грубих,і -- затих...
О,Боже мій!
                Я знов - не встиг..!


Він біг попереду,й мабуть,
Він перетнув тій кулі путь,
З якою  я зустрітись мав!
Його за плечі я  підняв,
Над ним низенько нахилився:
"Солдатику...
                хоч застогни..!"
А він на мене вже дивився
Холодним поглядом війни...



      7




В тім погляді,у глибині
Його єства,на самім дні,-
Там,
        де яскравий живопліт
        з людських чуттів,
        з людських думок,
        в один сплітається клубок
         і відбиває сущий світ;
         де смерть  і світлеє життя,
         людська свідомість й небуття
          сусіди й друзі,брат й сестра;
         де устремлінь людських іскра
         народжується й гасне з нами,--
В тій глибині його очей
Узрів я дивний світ речей,
До того мною ще не знаний!


В солдатські очі я дивився,
А все життя його в них бачив!
Увесь прожитий час вмістився
В секунднім погляді незрячім
Однім єдинім...
               

                ..І мені,
Так стало страшно увісні,
Що я проснувся серед ночі!
І мозок думка пронизала,
Неначе кулі гостре жало:
У  ВБИТИХ  НА  ВІЙНІ
                БУЛИ
         ВІДКРИТІ  ОЧІ  !




      Частина   друга


        1

"У вбитих на війні
                відкриті очі!"--
Така ось думка пронизала,
Наначе кулі гостре жало
Мій мозок сонний.
                Серед ночі
Проснувся я.
                Зелений ранок
Найменші зорі не тривожив.
Покинувши самітне ложе
Блискучий натягав жупаник
Бадьорий місяць.
                Білі хмари
Повз нього хутко пропливали,
Вітаючись у реверансі,
Як балерини в бальнім танці.


Дивлюсь у тьму.
                Не стало сну:
Видіня про страшну війну...
Широкий вимкнувся екран
Мого нічного кінофільму:
Людських смертей,людських страждань
Не бачу більше...
Тихо.
Німо.
Пташки дрімають на гілках,
А люди - по хатніх кутках...

І я - у ліжку...
                А в мені
Застиг той сон!
                Вже по війні
Пройшло не мало - двадцять літ,
Як появився я на світ
Під небом чистим і святим:
Я не вдихав пожежі дим;
Не знав я гіркоти утрати,
Коли на батька чи на брата
Конвертик прийде голубий,
Такий небажано-страшний;
Фашист по мені не стріляв,
Бо я в атаку не вставав;
Не був я серед партизан,
Не клав під поїзд вибухівку,
Аби зірвать фашистський план
Завоювать мою домівку;
В блокаді я не жив три роки,
Не їв з опилок хліб,як дар;
Не ждав у Бухенвальді строку
Коли мій прах пошлють до хмар..!


       2

Не жив.
Не знаю...
В тій біді
Ще не було мене тоді...



Чому ж мені війна приснилась?!
Нестримних дум нічний політ
Поніс мене в минулий світ,
Назад, на дві двадцятки літ,--
І серце злякано забилось,
Затріптіло,наче сам
Оце я щойно воював,
І застигаючим очам
У глиб зіницям заглядав...


    3

Солдат вмирав...
                Останній погляд
На світ скляним дивився оком,
Немов питав:
                "Що люди роблять,
Як я іду у вічний спокій?!"


      4

Вернись,мій сон,юнацький сон:
Такий.що й громом не підняти!
В глибокий темний твій полон
Я думу  хочу віддавати...


Врятуй мене!
                Бо дума чорна
Чорніше ночі обступила!
І туга,важко й невимовно,
Вовчицею в мені завила...


Скажи їй,сон,
                повідай думі,
Що я - не той!
                Що я - не знаю
За що вона мене геть юним
Собою гірко так карає..!


      5

...І погляд згас!
                Помер солдат.
Війна не мислима без втрат.
І я звикаю.На війні
Завжди і скрізь: як на війні!--
Вмирають люди...
                й він - помер!
Мільйони поглядів таких
Тоді згасали.
                Хто на них
Встигав дивитись?!
                Це тепер
Здається все багатозначним...
Простою смерть була тоді,
Старі вмирали й молоді
З одною ціллю...
                А незрячий
Предсмертний погляд - кожен свій!
(Колись предсмертним буде й мій:
Чи ж блисне в ньому бодай щось..?!)
А решта все - мені здалось!
Здалось...
                Бо бій гарячий був,
Що бачив там,і що там чув,
Вже все не зможу пригадати...
І досить вже
                про це..!
                І - спати!
Бо так промучуся до ранку.
Сліпий.
               Глухий.
                Неначе в танку
Лежу собі,ловлю дрімоту...
Однак,не ловиться...
                Достоту,
Тверда подушка,наче міна...
І вже якісь неясні тіні
Зненацька,як піхота з диму,
Стають мені перед очима...
І звуть кудись...
                І я за ними,
За тими гостями нічними,
Рушаю в ніч...


    6

Ми йшли довгенько.
                Темінь темна
Ковтала погляд.
                В тім ходінні
Я відчував навколо тіні,
Та оглянутися даремне
Старався:враз вони зникали,-
І трохи тим мене лякали...


Та кожна путь кінець свій має,
Неначе шлях життя людський:
Тут ніби простором втішає,
Аж глядь:
                а край уже близький!



        7

Як спогад про майбутній день,
Попереду, далеко ген,
Свіча закліпала чи зірка,
Людська долинула говірка,
І я,прискоривши ходу,
Помітив  тих,із ким іду...

Побачив чітко  й достаменно:
Зелена спина перед мене ...
З н а й о м и й   
                нахил голови...
З н а й о м і
                плечі...
Він!
Живий!
Вернувся..!
Майже з того світу...
Щоб нині
                тут
                мене зустріти..!


А я ж тоді його покинув,
Він мертвий був...
                А,бач,не згинув...
Як зможу в очі подивитись
Тепер йому?
                Чи він повірить,
Що довго бездиханне тіло
Його,--  трусив,щоб оживити...

       8


..Ось так і сталося зі мною,
Що я його на полі бою
Покинув.
Це - солдатська зрада!
І вже на те немає ради...
І пам'ять єсть на те недремна...
І він вернувся -- недаремно...


      9


 ..Він стишив крок .
                І зупинився...
Десь за горбком світанок вився,
На нас благенький промінь падав.
Солдат на мене не дивився,
Мовчав,немов перетворився
На кару за солдатську зраду .

Та ось нарешті ворухнувся,
Лицем до мене повернувся,
І я від здогадки здригнувся:
СОЛДАТ   ПРИВІВ   МЕНЕ   ДО  ЦІЛІ,
І   ТУТ   ПОМСТИТЬСЯ   В   ПОВНІЙ   МІРІ...



          Частина третя

     1

Солдат до мене повернувся,
І я від здогадки здригнувся:
Він вже  привів мене до цілі,
І тут помститься в повній мірі...

Карати стане боягуза,
Мене,- за зраду!
По заслузі
Приготувавшись кару мати,
Я став чекати...
                Став чекати
На найсвятішу в світі  помсту!
Солдат до мене ж повернувся
Лицем,і раптом - посміхнувся...
І, мов для доброго знайомства,
Мені правицю простягнув...
Я відступив...
                А він зітхнув,
Й вибачливо розвів руками:
- Пробач нам,хлопчику!
                Не з нами,
Тобі належить зараз бути...
Але якщо,
                якщо вже тут ти,
То розкажи нам,що з тобою,
З якою   ти прийшов бідою?!


І бачилось,як за солдатом
Почали тіні виникати,
Тих,що сюди прийшли зі мною...
Я їх потрішки  впізнавав!
І враз мені  зробились ближчі
Ці незнайомці.
                Хоч не знав
Із них я жодного  в обличчя...


     2

-- Кажи хутчіш,бо час не жде,-
Спонукував мене солдат.--
Зарожевівся,бачиш,день,
Тобі ж іще іти назад
Самому...
         
                Я вперед ступив,
За руку хлопця ухопив:
-- Прости,як зможеш це простити!!!
Бо зрадник я стосовно тебе...
-- Мовчи!Тобі нема потреби
Просить пробачення у вбитих!


     3
-- У вбитих? - Я  пролепетав,
Й притьмом відчайно закричав:
-- Але ж ти тут,переді мною
Стоїш не вбитий,а живий!!!
Я так кричав!
                І крик луною
Мене підтримав: " ..а  живи-и-ий!!!"

-- Ти біг попереду,й мабуть,
Тій кулі перетнув ти путь,
З якою я зустрітись мав...
Тебе на руки я узяв,
Тобі у очі я дивився:
Здалось мені,ти вмер...
                вмирав!
А ти живим,бач,залишився...

-- Не залишився! - він сказав.
-- Не залишився..! - повторився,-
Поглянь навколо:бачиш тіні?
Ми тут усі,як на долоні,
Ніким нелічені  мільйони,
Що у воєнній заметілі
Загинули за Перемогу...

І я побачив їхні строгі,
І мовчазні,сурові лиця,
І очні ями,як бійниці,
У далині безмежній ночі!

І мозок думка пронизала,
Неначе куля гострим жалом:
У вбитих на війні
                відкриті очі...!


     4

   - Ну ось і все! - сказав солдат,-
Тепер мені ти наче брат!
У рідну повертайся хату,
Тобі в ній гарно буде спати!

І мушу ще тобі сказати:
Що  там,тоді,на полі бою,
Ти  був справжнісіньким героєм,
Хоч те й наснилося тобі...
Ну що ж,прощай!
                Вже,далебі,
Ми не зустрінемось з тобою...

Солдат махнув мені рукою:
І тільки слід його простиг...
Я й озирнутися не встиг,
Як опинився  сам з собою...

   5

Я опинився сам з собою...
Я залишився сам з собою..!
І вже ранковою порою
Додому знічено побрів.
Я оглядався,озирався,
Впіймати погляд намагався
Бодай один хоч на собі!--
Та не було ніде й нікого...
Порожня вибита дорога
В рожеву далеч світанкову
Мої прудкі юнацькі ноги
Направила...



    Е П І ЛО Г


    Не  сон


      1

Я більше з ним не зустрічався,
З солдатиком із мого сну,
Хоч спати часто укладався
Із думкою про ту війну...
Та не судилося,одначе!
Нехай  мені він вже пробачить...


   2

Я міцно й  смачно  сплю до ранку.
Та піднімаюсь на світанку,
Мов по тривозі  бойовій,
Немов мені оце -  у бій...

І часто бачу я картину:
Старенька бабця Катерина,
Лице - зів'яла картоплина ,
Повз нашу крайню йде хатину:
Поділ спідниці у росі,
Букет ромашок у руці,
Мені всміхається щасливо:
- Ходила ось стрічати сина,
Нарвала квітів на край ниви:
сьогодні мав прийти з війни,
Та десь затримався,хлопчисько..!
Бо шлях  з фашистів тих - не близький...
А ти нікому не кажи,
Нехай буде ця новина
Всьому селу - як дивина...

- Авжеж!
                - Я бабцю запевняю,
І їй по-змовницьки киваю,
Цю новину її таємну
Ми  вдвох лише
                давненько знаєм...


   3

Та якось вранці дід Петро
В руках тримаючи лопату
Ішов не кваплячись повз хату:
Я знав той шлях його чумний!
І дід сказав мені сумний:

-  Ось,наша баба Катерина,
Вночі на зустрічу із сином
Пішла собі...

І дід зітхнув.
А я одразу й не збагнув:
- Й не повернулася,достоту...?

-Із вічності нема звороту!-
 Померла,значить! - він додав,-
І  т а м  зустрінеться із сином.
Навиглядалася -- гай-гай...
Назустрічалася -- гай-гай...
Вже там зустріне і спочине...


4

- Ви знали...
- Хто ж про те не знав?
І як було про те не знати..!
- ...і не казали!
- Не казав???
А що було про те казати...


   5

І дід пішов.
І тут мені
З очей протруїлися сльози:
В селі,виходить,кожен знав,
Але нікому не казав,
Нікчемним словом не тривожив...


   6

Отак і вийшло,що тоді
Я через бабу Катерину,
Через її любов до сина
Торкнувся  Вічності...

                1983-2013 рр.