Шон Маклех. Созерцающий

           Шон Маклех.

           СОЗЕРЦАЮЩИЙ.

     Глеб Ходорковский(перевод)

                "Я прошёл по Тропе Камней и погибельный Лес Шипов,
                ибо кто-то вложил в мои ноги надежду и страх."
               
                (Вильям Батлер Йетс)

        Когда-то,очень давно, я прожил несколько дней в дремучем лесу на дне древнего ущелья, созданного триасовыми известняками. В ущелье были руины древнего рудника, штольни,где люди когда-то искали блестящий металл,ведущий ныне в великое Ничто. Вечно влажные камни поросли мохом и папопротниками. я слушал шум водопада идумал о вечном. И  вдруг написал вот это:

          На дне триасового ущелья
          средь скал,
          там,
          где испоконвечное спит,
          спит невысказанное, небудимое
          я думал о пОросли
          прорастающей всегда
          как только зерно -
          живое иль неживое
          упадёт на этот
          вечно влажный
          грунт
          Что-то более древнее,      
          чем папоротники
          более неуловимое
          чем мысль
          заглянуло
          в моё глубинное естество,
          напомнив,
          что всё временное,      
          кроме него -
          такого тёмного и зловещего.
          Друиды его называли Кром Кройх,
          прячущийся
          во тьме древней штольни
          тьме густой
          как молоко слепой овцы,   
          наедине с тяготеющим проклятием -
          оно нависло
          как перезревшее яблоко
          над моею землёй
          бородатых шаманов
          да тоскующих журавлей
          И я отдаю свою плоть
          водопаду льдистого времени,
          а свой дух
          старому дереву созерцания
               
         
         
         
                *    *    *

   



                Той, хто зазираje


                Шон Маклех.


                «Пройшов я Стежину Каменів й погибельний Ліс Шипів,
                Бо хтось вклав у мої ноги надію і страх…»
                (Вільям Батлер Єтс)

Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:

На дні тріасової ущелини,
Серед скель,
Де спить споконвічне,
Спить небудиме й невисловлене,
Мислю про паростки,
Що завжди проростуть,
Як тільки зерно –
Не мертве і не живе
Впаде в цей ґрунт
Вічної вологості.
Щось більш давнє
Ніж папороть,
Щось більш невловиме
Ніж думка
Зазирає у моє глибинне єство,
Нагадує, що все тимчасове,
Крім нього – оцього темного
І зловісного,
Якого друїди звали Кром Кройх,
Що ховається
В густій,
Як молоко сліпої вівці темряві
Старої кинутої копальні,
Наодинці з прокляттям,
Яке тяжіє перестиглим яблуком
Над моєю землею
Тужливих журавлів
Та бородатих шаманів.
Віддаю свою плоть
Крижаному водоспаду часу,
Віддаю свій дух
Старому дереву споглядання.


© Copyright: Шон Маклех, 2013
Свидетельство о публикации №113073107097