Вале-тино Лученко. Если бы я был химиком...

 


        Вале-тино Лученко.

       ЕСЛИ БЫ Я БЫЛ ХИМИКОМ.

      Глеб Ходорковский(перевод)

      
   Ели бы я был химиком, я бы создал чудо-таблетку, от которой  мигрень у мамы исчезла б мгновенно. Тогда мне не надо бы было шептать придуманные молитвы, чтобы  Бозя не забирал мою маму к себе  Не надо бы было держать ручонки у неё на висках, чтобы  эта проклятая боль хоть как-то утихла.

   Химиком я не стал. Не синтезировал чудо-лекарств С годами мигрень у моей мамы сама собою прошла. Стёрся в памяти детский мой бунт против смерти. В детском моём мире она была частой гостьей. С бабушкой я побывал на многих похоронах. Там были мёртвые дети, мать молодая - она оставила сиротами трёх детей; мою ровесницу, ей тогда было годиков пять , и двойняшек : девочку и мальчика, они только немного стали ходить. Там были бабушкины подружки, старушки с восковыми  спокойными  ликами , даже радостными, и такие же старички - их несли на погост,  поп бубнил , певчие пели и причитали плакальщицы - их артистизм доходил до предела над раскрытой могилой. Все это хоть и делало смерть обычной , но  не превращало её в обычную для меня. Мой бунт был не побеждён, а только приглушен.

   Как ни странно, я умереть не боялся. Я сгорал от высокой температуры, но был спокоен, наблюдая , как сходят с ума от страха мои родные . Чувство времени  было странным - оно словно остановилось. Я потопал, неосторожно зашёл на припечек*)  - и рухнул вниз. Надо мною мгновенно сомкнулась толща воды, свет погас, и снова остановилось время, пока отец не нырнул и не нашёл меня там, в глубине. Клиническую смерть я пережил уже молодым человеком, от какой-то несовместимой с моим организмом инъекции,когда я проходил обследование перед отправкой в армию. Там были серебряные ворота, сквозь которые я вот-вот должен пройти. Но на этот раз изо всех сил я цеплялся за жизнь, не надеясь ни на отца, ни на врачей. Я не хотел огорчать своих близких, кого любил. Сначала маму, а потом жену и дочку.

   Последний случай меня примирил с этим миром, потому что в нём мы рождаемся и умираем. Я перестал бунтовать, потому, что смерти, по сути, нет, пока продолжается жизнь. Пока мы на ней  сосредоточены. Пока от неё не устали. Пока мы живы и дышим.. Пока мы пьём прану в сосновом лесу или на пляже у моря.  Пока мы влюбляемся. И пока любим.

    Химиком я не стал. Но изобрёл чудо-таблетку от боли. Я под кожу её зашил .
Она действует она очень просто... Сосредоточься на жизни, на простейших её проявлениях. Улыбайся, будь открыт сиянию над головой. Наслаждайся. Не бойся. Поделись чудом с родными, не обязательно кровными. Конечно, когда ты уйдёшь, они будут скучать, но грусти не будет,  они будут знать, что ты ушёл, потому, что так надо, потому, что нет смерти, а есть только отсутствие жизни. Она ведь на время. А у мира нет ни конца, ни края. Время - иллюзия, блестящая обёртка. История - это фантазм,  и только. Живем, мой друг, покуда живётся, и не морочь себе голову.
 Можно быть...

   Этот мир не самый худший, поверьте...


                *     *     *


                ЯКБИ -я був хiмiком-



                Вале-Тино Лученко.


   Якби я був хіміком, я би все ж таки створив ту чудову пігулку, від якої мамин головний біль зникає миттєво. Мені не треба було б шепотіти саморобні молитви аби Бозя не забирав мою маму до себе. Не треба було би тримати спітнілі рученята на її скронях аби той проклятий біль хоч якось та вгамувався.

   Я не став хіміком. Не синтезував диво-ліків. З роками головний біль в моєї мами якось сам собою минув. Стерся з моєї пам’яті дитячий бунт проти смерті. В моєму дитячому світі вона була досить частою гостею. З моєю бабусею я побував на численних похоронах. Там були мертві діти, молода мама, яка залишила сиротами трьох діточок: мою ровесницю, якій тоді було п’ять років і двійняток: хлопчика та дівчинку, які лише починали ходити. Там були бабині колежанки, старші бабці та дідусі з восковими обличчями, спокійними ба навіть радісними, яких несли на цвинтар під акомпанемент попівського буботіння, співу півчої та причитань плакальниць, чий артистизм досягав свого піку біля розкритою могили. Все це хоч і робило смерть досить звичним явищем, але не робило її звичайною для мене. Мій бунт був притлумлений, але не переможений.

   Як не дивно, я не боявся померти, загинути. Я згорав від високої температури, але був спокійний, спостерігаючи як божеволіють мої рідні. Було дивне відчуття часу, що ніби зупинився. Я потопав, необачно зайшовши на припічок і шурхнувши на глибину. Товща води миттєво зімкнулася наді мною і світло погасло і знову ця дивна зупинка часу, аж поки батько не запірнув і не знайшов мене десь там на глибині. Я пережив клінічну смерть вже молодим чоловіком від якось не сумісної з моїм організмом ін’єкції в лікарні, де проходив обстеження перед відправкою до війська. Там була срібляста брама, через яку ось-ось я мав перейти. Але цього разу я чіплявся за життя щосили, не сподіваючись на лікарів та батька. Я не боявся померти або загинути. Я не хотів засмутити тих, кого любив. Спочатку маму, потім дружину і доньку.

   Останній епізод примирив мене зі світом, бо в ньому ми народжуємося і помираємо. Я перестав бунтувати, бо насправді смерті немає, поки триває життя. Поки ми зосереджені на ньому. Поки ми не втомилися від нього. Поки ми дишемо і насолоджуємося повітрям. Поки ми п’ємо прану в сосновому лісі чи на морському пляжі. Поки ми любимо. Поки кохаємо.

    Я не став хіміком, але винайшов диво-пігулку від болю. Я зашив її собі під шкіру. Вона дуже просто діє. Треба зосередитись на житті, на його найпростіших проявах. Посміхатися, бути відкритим сяйву над головою. Насолоджуватися. Не боятися. Поділитися дивом з рідними, не обов’язково по крові. Вони будуть скучати звісно, але смутку не буде, бо знатимуть ти пішов, бо так треба, бо не має смерті, а є лиш відсутність життя. Вона - тимчасова. Світ не має кінця та краю. Час – ілюзія, обгортка блискуча. Історія – то фантаста, нічого більше. Живімо, друзі, поки живеться, не заморочуймося. Може бути…

   Цей світ не найгірший, повірте…


© Copyright: Вале-Тино Лученко, 2013
Свидетельство о публикации №113032909243