Вале-тино Лученко. С ТобоЮ - 5

            Валентин Лученко.


              С ТобоЮ - 5.

        Глеб Ходорковский (перевод)

      
  Сплести венки и на Купала пустить, или просто так. Без повода,навеянного
миром.Праздик создать, когда пожелают сердцА и души. Цветы собирать целый день
и целебные травы, не забыть бы только под вечер нажать татарника. Оплести им плот
из старых бамбуковых лыжных палок. Зажечь посреди большую свечу из золотого воска.
Венок положить, и пустить, забредая по колено, по пояс в тёплую воду. Поцеловать цветы. Посмотреть на небо,усеянное звёздами как сахаром. Улыбнуться всем телом. И послать свою любовь в самую сердцевину Вселенной. Ну, разве это не праздник?

    Обрадуемся, родная! Сколько этого лета...Летают ласточки. Аист клекочет. На веранде чайник свистит, выпуская пар.Варенье клубничное искушает осу, она всё кружит, кружит, спать не ложится.Завечерело в саду под золотистым закатом. Трудяги слетелись на пасеку и лётки обсели. Ждут, когда хоть немножко улей остынет. А мы вдыхаем полною грудью эти запахи звуки, краски. Целуемся взглядами, прикосновеньями,смехом. Скажи, разве это не ежевечерний праздник?

    Вставать с четвёртыми петухами и долго топтать росу за Бугом, Десною, Росью, Луга там необозримы. Там  как леса лозняки. Там не лугах есть калина и лес,
с ворОнами и журавлями. Мы жить будем долго в этом Эдеме. Порой как катары. Порой как буддисты. Для кого-то из местных мы просто туристы, для кого-то дачники,кто-то
считает нас Хиппи, а кто-то - вообще извращенцами. А для себя мы будем людьми праздника. Жизнь,любимая,это - фиеста, которая вечно с тобой, как Париж, как Лозанна...
               

                *   *   *

                З ТобоЮ-5.


                Вале-Тино Лученко


    Вінки плести та їх пускати на Купала, чи просто так. Без приводу, навіяного світом. Ладнати празник, коли душа і серця забажають.  Збирати квіти цілий день, цілющі трави та лишень не забути під вечір татариння вжати. Плота ним оплести із вжитих бамбукових лижних палиць. Посередині свічку запалити. Товсту із воску золотого. Вінка покласти. І пустити пліт, забрівши по коліна, по пояс в теплу воду. Поцілувати квіти. Подивитися на небо, усіяне зірками, ніби цукром. Всім тілом посміхнутися. Любов свою послати у Всесвіт, у са’му серцевину. Хіба не свято?

   Радіймо, люба! Скільки того літа. Літають ластівки. Клекоче бусол. Свистить, пускає пару чайник на веранді. Варення полуничне спокушує осу, яка все спати не лягає. Завечорівся сад промінням золотавим. На пасіку злетілись трударі останні та біля вічок повсідались. Чекають коли хоч трішки вулик охолоне. А ми вдихаємо на повні груди ці пахощі, ці звуки, барви. Цілуємося поглядами, дотиками, сміхом. Скажи, хіба не свято це щовечорове?

    З четвертим півнем уставати і довго толочити росу за Бугом, за Десною, Россю. Там луки неозорі. Там верболози, як ліси. Луги з калиною і лисом, з воронами і журавлями. Ми довго жити будемо в оцім Едемі. Часами, як катари. Часами, як буддисти. Для когось із місцевих ми будемо туристи, для когось дачники, для когось збоченці, для когось гіппі. Для себе ж будемо ми люди свята. Життя, кохана, це – фієста, яка завжди з тобою як Париж або Лозанна...


© Copyright: Вале-Тино Лученко, 2013
Свидетельство о публикации №113011910533