Замок нашей мечты

Палац нашої мрії.

Я прилечу на крилах білосніжно – дивних,
Та поцілую тебе ніжно серед ночі…
Ти назавжди для мене сяйво зір чарівних, -
Не доторкнутися, але їх бачать очі.

Ще відчуваю я дихання твоє часте,
Як і тоді, коли зустрілись, відчувала.
Не зможу я  тебе й на мить, напевно, вкрасти,
Бо це бажання доля в плани не вписала.

Трави пожухлої мені лишилась сумність,
Де ми  з тобою йшли, та держачись за руки,
Не розуміли ні дерев зелених шумність,
Ні тінь, що слідом наче рухалась, розлуки.

Тоді не мали ми бажання озирнутись,
Бо щастя янголом нас білим обіймало…
Та як відомо, щастя завжди має скупість, -
Воно одну нам мить з тобою дарувало.

А потім літо свої двері зачинило,
Та хмари небо застелили над землею…
Хай назавжди нас доля сумна розлучила,
Але я впевнена, що ти зовеш своєю…

Тому у снах яскравих прилечу до тебе,
Де нас ніхто не зможе, любий, зупинити,
Де простір є та фарби лагідного неба,
Де мрії нашої палац завжди відкритий.



перевод:


Замок нашей мечты.

Я прилечу в твой сон на крыльях белоснежных,
И поцелую среди ночи осторожно.
Твоя любовь, как свет звезды моей надежды,
Но дотянутся к звездам, знаю, невозможно.

Я ощущаю твое частое дыханье,
Как и тогда, при первой встрече, ощущала.
Но рядом быть с тобой – наивное желанье ,
Судьба его в свой строгий график не вписала.

Лишь пожелтевших трав остался цвет унылый,
Где мы с тобой гуляли, и, держась за руки,
Не замечали ни деревьев шум пугливый,
Ни тень, преследующей каждый шаг, разлуки.

Мы не желали оглянуться на закаты,
Ведь счастье ангелом нас белым обнимало,
Но, как известно, счастье слишком скуповато,
Нам рядом быть с тобою выдалось так мало.

А после лето наспех двери все закрыло,
Листвою желтой засыпая все аллеи…
Навеки осень нас с тобою разлучила,
Но знаю я, что ты зовешь меня своею…

И потому, лечу во снах к тебе я снова,
Где нас никто, любимый, разлучить не сможет,
Где на просторе, среди неба голубого
Есть замок тот, что из мечты был нашей сложен!