Лабiринт Тезея

А що, якщо душа моя – це вірші,
Якими ви накликали мене?
Бог зглянувся, і виплекалось тіло,
Художником мальоване лице.

А що, якщо шукаю побратимів,
Що створені уявою людей.
У лабіринті казок і ідей
Я той нещасний зраджений Тезей,
Убив хто брата,
Не впізнав в потворі своє близня.
Я був осліплений красою
Твоєю, Діво.

Посестро! Той клубок нещасний
Навіщо вивів він мене у світ чужий?
Хай був би я загинув, як і інші!
У смерті ми були б тоді єдині…

Хвала тобі від бога і людей…
Як швидко ти забула у обіймах
Безсмертного
Убивцю батька…
Як швидко оплела
Своє ім’я Ти виноградною лозою.
А я? Я страчений…
Твоєю ніжною рукою..

І лише піниться в душі Егейське море,
І шлях твій, Аріадно, зорями болить.

----------------------------------

Не дорікай мені зрадливою душею.
Не власні ми самі в собі, повір.
Живуть потвори в нас, не в лабіринтах.
Сьогодні – ти герой, а завтра – звір.

Не дорікай мені зрадливими очима,
Які благають казки забуття.
Заполонило серце невловиме –
Те звідки вже немає вороття.

Сьогодні я одна, а завтра інша.
Мінливий світ, химерний і п’янкий!
Я – жриця цього світу, побратиме.
Пробач посестру через сотні літ.

Хто серце полонив моє не знаю.
Воно не буде вірним на Землі.
Воно не скаже: „Любий мій, єдиний”.
Воно не скаже: „Доле ти моя”.

Але воно так хоче те сказати.
Але воно так хоче віднайти
Ту казку, де вона була крилата,
Ту казку, де коханим був би ти.


*Не говори печальними очима
те, що бояться вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…*






*Ліна Костенко