***
«Ти так давно не голився, - говориш ти, - давай тебе поголю.
Бритва не знає злості.
Бритва не знає жалю.
Бритва не знає подяки,
Бритва не знає кривд.
Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт.
Бритва зрізає пам’ять, мов очерет.
Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед,
Крізь посуху зморщок,
Крізь піщані дюни лиця,
Тягне крізь вилиці – гострі, як у мерця.
Я знаю твоє дихання і тепло,
Я знаю те місце в тобі,
Де любов перетворюється на зло,
Я знаю твою шкіру – суху, наче грунти,
Я знаю все те, чому навчив мене ти.
Бритва ніколи не запитає чому.
Бритва пускає кров, ніби до міста чуму.
Бритва править шрами, як маршрут кораблю.
Ти так давно не голився – давай тебе поголю».
І ведеш холодну сталь уздовж судин,
Уздовж потоків крові, уздовж ранкових годин,
Ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань,
Ведеш без подиву,
Ведеш без нарікань,
Поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди,
Поміж небес і чорноземів, поміж суші й води,
Поміж голосу і мовчання, ведеш углиб.
Головне не схиб, чуєш, головне не схиб.
Ніхто не знає, як працює любов,
З яких рухів вона народжується, з яких розмов,
З якої виймається радості, з якої вини.
Але вона працює, спробуй її зупини.
Тонко-тонко проходячи між вен,
Ледь торкаючись лезом імен,
Виснучи в порожнечі,
Не маючи опертя,
За крок від смерті,
За крок від життя.
(с) Жадан
Другие статьи в литературном дневнике:
