Ми стали дорослими.
Такими дорослими, що можна про все говорити.
Відкрито. Не соромлячись ні слів, ні почуттів. Як тоді, коли було нам лише по п’ятнадцять, коли від хвилювання неможливо було не лише дивитися в твій бік, а й думати про тебе. Тремтіння в усьому тілі. Неможливість спокійно дихати, а не те що говорити.
Я знала, що ти, як і я, короткозорий. Але ми чомусь соромилися носити окуляри. Деякі діти люблять насміхатися. І було достатньо декількох разів, щоб почати соромитися того, що ти не бачиш далеко.
Я пам’ятаю як ми сиділи поруч.
Пам’ятаю хвилювання.
Але нічого не знаю про те, чи був ти завжди в моєму класі, чи грав на баяні... Я грала на скрипці. І мені здається, що ми ходили до музичної школи.
Стерлися спогади.
Почуття залишилися.
Сьогодні я б тобі багато чого розповіла.
Я вже не боюся говорити.
І навіть вже не боюся почути від тебе: ти мені не подобаєшся...
Я б спробувала просто поговорити з тобою, а не писати листи, змінюючи почерк, запрошувати на побачення до бібліотеки... Ти прийшов. Я сказала лише: привіт... Неначе я випадково там опинилася...
Не говорила б з дівчиною, яка живе на твоїй вулиці, про тебе, боячись сказати... як я хочу з тобою дружити. Лише дружити.
Я не знаю, чи змогла б дружити. Мабуть змогла б. Бути поруч. Я б навчилася не хвилюватися, не дивитися в твої зелені очі з довгими віямиі, не ніяковіти, уявляючи, як ми цілуємося, не торкатися твоїх рук випадково і не тремтіти від дотику, відчуваючи неповторне кружляння в животі, яке сьогодні називають метеликами...
Кохати тебе тоді і тепер – це як зберігати в собі зернятко, з якого час від часу виростає чудова квітка... Для тебе. Твоя. В мені.
Ось такий лист тобі.
З минулого. Яке живе в мені і сьогодні. Твоїми метеликами...
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
