***Рік 2022. Розстріляний росіянами чоловік зі зв'язаними руками й ногами вибрався з могили. - Нас вбивали з пістолета з глушником. Тихий бах - і потекла кров. Я стояв на колінах, зі зв’язаними руками, ногами і пов’язкою на очах. Мене штурхнули ногою, впав на дно ями, - тремтячим голосом описує свій розстріл 33-річний Микола Куліченко з села Довжик Чернігівського району. Чоловік на кілька хвилин замовкає, його душать сльози. Переводить погляд на стіл, де стоять оповиті чорними стрічками фотографії рідних братів, 30-річного Жені та 36-річного Діми, з якими був у одній могилі. - Вони (окупанти) зайшли до двору раптово. І до нас, - пригадує Микола. - Жені і Дімі наділи наручники, мені зв’язали руки мотузкою ззаду. Нас лишили у дворі і стали перевертати все в хаті. За ліжком стояла зібрана в дорогу сумка Жені. Там була його військова форма, непрацюючий пістолет Флобера, подарунок друзів, закордонний паспорт (посвідчення учасника бойових дій він заховав). Там у сумці були ще саморобна бита (з ніжки табурета). Вони її вийняли, вийшли надвір, хтось спитав: «Чия сумка?» Женя відповів: «Моя». Брата поставили на коліна і стали бити тією биткою. Потім знайшли військовий квиток Діми і медалі діда, він був ветеран, отримував нагороди вже за незалежної України. І на них були документи. Та хтось же сказав їм, що Женя - АТОвець. І вони кричали, що він отримував ці нагороди за те, що вбивав в АТО їхніх «братьев». А далі почали сваритися і ділити військову амуніцію Жені, що кому дістанеться, і наші всі телефони. Привезли на якусь пилораму. Таких бранців, як ми, було десь дванадцять. Четверо наших поранених військових, вони лежали на піддонах. Один офіцер був важкий, він навіть вставати не міг, вони кололи йому уколи. Нас розсадили по різних кутках і стали по черзі виводити на допит. Росіянина, котрий допитував, а потім і розстрілював нас, я ніколи не забуду. Голос його впізнаю з тисяч інших. Зі зав’язаними очима, зв'язаними руками й ногами нас з братами вкинули в багажник джипа і повезли. Везли хвилин п’ять. Виволокли з багажника. І один з росіян став копати яму. Це була якась посадка. Нас поставили на коліна. Женю застрелили першого. Стріляв з пістолета з глушником той, який допитував. Мені це було видно з-під пов’язки. Він ще й сказав, звертаючись до мене: «Смотри, младший твой брат готов». Потім ще щелчок - застрелив Діму. Женю вкинули в яму, і в цей час стріляють у мене, я повертаю голову на звук. Бах - і потекла кров. Як уже потім з’ясувалося, куля пройшла мені через праву щоку і вийшла біля вуха. Якби стріляли впритул, у голову, не вижив би. Мене пхнули в спину ногою, так і впав у яму. Болю не відчував, не розумів, живий я чи мертвий. Женя під одним краєм могили, вона була круглою. На мене скидають Діму і двічі стріляють йому в спину - контрольний. Ірина, сестра Миколи, Євгена та Дмитра: У селі більше двох сотень людей. Тих, що не брали гуманітарку від росіян, на пальцях можна перерахувати. Решта брали і таблетки, і продукти, ще й цигарки просили. Місяць окупації вам їсти було нічого, суки продажні?! У кожному дворі як не корова, так порося, птиця, молоко з ферми безкоштовно роздавали, борошно видавали даремне, картопля своя. Деяким окупанти навіть дрова привозили. Хто знає, що в головах у односельців… © Copyright: Миро Слава, 2023.
Другие статьи в литературном дневнике: |