***

Страхіття стало буднями.
Ми жахаємося, оплакуємо і... гірко усвідомлюємо, що так буде ще, і розуміємо що так може статися з кожним із нас.
Ми крізь колючий дріт реалій прориваємося у звичний плин життя.
Банкет посеред чуми?
Можливо.
І як не дико це звучить - він необхідний.
Не можна дозволити собі впасти в безодню депресій, дивитися лише новини і ходити лише на похорони, яких нині аж за край! :(
Треба виїжджати на природу, треба відвідувати виставки, на яких можна побачити багато картин про історію України, її гірке сьогодення. Але там промовлють лінії, там звучать фарби, там чарує символіка.
Душа лікується.
Треба відвідувати концерти.
Нехай звучить наша пісня - бо це ментальний голос народу. Хай музикою очищається простір від страшних новин і задушливого диму від вибухів.
Ця війна вбиває тіла. Та ми не повинні дозволити їй вбивати наш дух. А він може триматися лише на позитиві: на любові і красі! Іншого не дано.
Кожного тижня - нова звістка про влучання в житлові будинки і жертви серед цивільних. Найболючіше чути про вбитих дітей.
Кожного дня - стрічкою фейсбуку "пливуть" по 5-6 портретів убитих наших воїнів.
Дужі, мужні, красиві, молоді і зрілі, освічені, талановиті.
Тратимо... тратимо багато, щоби не втратити все.
Платимо найбільшим скарбом нації за найбільше благо нації - свободу!
І не вирахуємо втрат. Бо не всім пощастило зостатися хоча би тілом, не те, що живим. Не всі будуть поховані. Не до всіх рідні зможуть прийти на могилу. Пішов - і нема.
Війна, яку я для себе назвала "За три дня" - стала жахом для нас, сюрпризом для Світу і повним фіаско для орків. Їхня срана відрубана від цивілізованого світу, як всохла гілка від дерева. Вони і так були в дупі, а тепер лише одні проктологи можуть дати фахову оцінку їхньому місцю перебування.
Тримаються вони в цій війні не якістю, а кількістю.
Підтримка ще кількох диктаторів стала єдиним їхнім козирем.
Світ, ніби тріснув на дві половини: диктаторську і демократичну.
Світ став чорно-білим.
І десь посередині між чорним і білим пролягла смужечка нашого стягу - синьожовта.
Вона стала тією межею, через яку чорне не може залізти на біле.
Вона стала отою небесно-пшеничною опорою, яка рятує світ від темряви.
І пошматована ця смужечка ворожими зубами і залита нашою кров'ю, але не рветься. Бо не можна погасити Небо. Не можна Землі заборонити родити. І йдуть у це Небо душі наших янголів, і лягають наші воїни у цю землю. Бо Мати прийме всіх у своє лоно, а Б-г - у свій дім.
Наш біль - пекучий, а сум - невичерпний.
Нинішній теракт у Кривому Розі - ще одна кривава сльоза на намисті наших страждань.
А ми тую червону калину підіймемо!
А ми нашу Славну Україну розвеселимо!
Невинно убієнним - Вічна пам'ять!
А живим - перемоги і свободи на віки віків - амінь!

Другие статьи в литературном дневнике:

• 27.08.2023. ***
• 23.08.2023. ***
• 17.08.2023. ***
• 02.08.2023. ***
• 01.08.2023. ***