Якась лежить на нас печаль.
І чим ми Бога прогнівили,
Іване-брате? Скільки сили
втелющили до стопроваль.
А все — здається, ані сліду,
а все — старий страхополох
знакує кращу із епох
і довгославить без набриду.
Де люд, Іваночку, скажи!
Де наші вирослі синове?
Чи буде слід наш? Шкода й мови
й карби даються до їржі.
Якась лежить на нас печаль.
Ми жевріємо шпичаками
забутих доль, що за віками
теж пороснули до проваль.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.