Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать -
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув нарешті:
ота зоря - то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря - вістунка твого шляху,
хреста і долі, ніби вічна мати,
вивищена до неба (од землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але ознався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високох незгоди:
бо жити - то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення. Лиш мати - вміє жити,
аби світитися, немов зоря.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
