• * * Сеанс важливий – зцілення любов’ю...
• Я медитую на семи вітрах...
• Все, що пекло вогнем, мечем і кров’ю,
• Міняю знов на райдуги в очах...
• Міняю на просвітлене мовчання,
• На тисячі енергій при свічі..
• На самопізнання і осявання,
• На сповіді при зорях уночі...
• На застережні космосу сигнали,
• На дар любити світ цей попри все..
• На ті слова, яких ще не сказали,
• На те добро, що кожен з нас несе...
• Ще на тепло і на душевний спокій,
• Гармонію у Всесвіті й собі...
• І щастя на струні такій високій,
• Як небеса, одвічно молоді...
•
•
***
• палахкотіла як свіча
• на вітрі злому крізь час і чад і листопад і дику втому
• секунди жмутками листків в’язали будні
• і миті ці мені були вже незабутні
• а я стояла на вітрах не трепетала
• любов світилася в очах любов палала
• була сильнішою стократ за всі незгоди
• була немов осінній сад і тихі води
• немов поліське джерело під журавлями
• що гублять втомлене крило летять над нами
• була кривавником густим пучечком м’яти
• ніхто мене у тому сні не смів спиняти
• твоєю стала а чи ні – сама не знаю
• жила мелодія в мені відлунням раю
• жила любов до цих людей до світу цього
• душа босоніж в небо йшла – шукати Бога
•
• * * *
•
• вже в цій осені стільки строкатих цілющих дощів
• вже в цій осені стільки п’янкого неспитого суму
• на бентежних вітрах калинову розгойдано думу
• на семи небесах закодовано мрію віків...
• обважнілими гронами падають зорі з небес
• сполотнілими зернами сіється шлях до молитви
• розкошує війна у жорстокому полум’ї битви
• а Месія розп’ятий у душах іще не воскрес...
• і гірчить так цій осені кожна сльозинка жива
• і терпка хризантемно-полинна Господня Покрова
• і обпалене листя і світлого світу канва
• і дорога до СЛОВА...
•
штампувати обра'зи негоже і навіть грішно
всі акценти на світло аби розговілось воно
я люблю тебе світе люблю тебе ніжно-ніжно
дегустую щомиті немов терпкувате вино
перемоги й поразки для того аби не зірватись
ну а погляд на речі відсвічує сховану суть
залишатись собою це краще ніж просто здаватись
тінню образу того що перші вітри розітруть
десь на шпальтах віків закодовано всі наші кроки
справжнім слави не треба бо в справжності вищий резон
поміж зоряних трав загоряється вічний неспокій
яким кожен поет відкриває останній сезон
рівним диханням зір ще спалахують свічі воскові
жовті роси тремтять біля русла старої ріки
кожен подих і крок наш во ім’я святої любові –
НА ВІКИ…
НАВІЯНЕ... (диптих)
- 1 –
-
- Позбавитися хочу від ілюзій,
- Сприймаючи реально звичні речі.
- Простити всіх – і недругів, і друзів
- За крок до втечі...
- Наповнюватись внутрішнім світінням
- (А раптом хтось в пітьмі не заблукає)
- Знайти себе, мабуть, найбільше вміння
- За крок до раю...
- Сипнути у світи щось дуже світле
- Дасть помочі богинечка Евтерпа,
- Щоби любов поміж людьми розквітла
- За крок до пекла...
- Від метушні, від суєти, гордині
- Позбавлю простір свій – душі роздолля... Бо що, скажіть, мені потрібно нині? Потрібна ВОЛЯ...
-
- 2
-
- І сміється-ридає мале янголятко зелене...
- Ну а світ... він холодний, далекий (на те він і світ...)
- А душа розкуйовджена знов проростає із мене,
- Як гарячий болід...
- Одягаю себе у небесну прозорість серпанку...
- І складаю, як пазли, всі мрії свої і слова...
- Знов просвічую душу рентгенівським світлом до ранку...
- Щоб була... як жива...
-
ЛИСТИ ДО КАЗКИ
Пишу листи зі станції “Осіння”,
Зі станції “Холодний листопад”,
Де вітру золотого шепотіння
Відносить листя-спогади назад…
Туди, де я для мрії народилась,
Для переливів сонячних пісень,
Де казкою уперше причастилась
На ясні зорі, веселковий день,
На наші непобачення хвилинні,
Уявні поцілунки боязкі,
І спогади розбурхано-осінні,
І теплий дотик дружньої руки…
Де я – дівчатко ще простоволосе,
Вдихаю пелюстковий аромат…
А доленька надривно вже голосить,
А вірші вже приречено кричать…
Пишу листи, немов себе шукаю –
Оте наївне щире дівченя,
Що бігло у життя, немов до раю:
Через поля… босоніж… навмання…
Ще замість ран – весняноспів у серці,
Ще замість смутку – усміх, сонцекрок…
Ну а душа, не зранена у герці,
Промінням діставала до зірок…
…Чогось мені тепер не вистачає
В холодному осінньому саду…
Бо й досі сниться: казка ще чекає…
Бо й досі (вірте!) я до неї йду…
11
***
Боляче тільки спочатку, а потім уже...
Потім звикаєш... звикаєш... звикаєш до всього...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...
Світ цей сказився... сказився... сказився уже...
Чорне багатство, піар, “бронзовіння” від слави...
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?
Серце стукоче... стукоче... як змерзле пташа...
Хочеться світла, і правди, і віри у вище..
Стукаєш в двері, у душі... задля відкоша..
Сієш слова, та не сходять – кругом попелище...
Будуть спасенні, хто вірує, – скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини...
Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так... сумно так... сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.
...Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою – і пітьма відступає...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Ну а спасати – любов’ю... без неї ніщо не спасає…
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
