У нашому житті не так вже й багато аномальних явищ. Раніше було не так, а зараз ми як малі діти віримо у диво. Віримо у неіснуюче диво. Це у якомусь сенсі парадокс. Як ми запам*ятовуємо своє життя. Зізнаюся чесно пам*ять у мене погана, але це добре коли є, що забути, так дійсно стає легше житти. Спогади, які випалюють мастинку хороброго та романтичного серця потрібно видаляти, як пухлину. Перший час це не заважає і ти не відчуваєш болю, але вона росте, і чекати чогось хорошого не слід, адже тобі вже не повернутися до нормального життя.
Зазвичай споггади фігуруються, як щось хороше, те що дійсно закарбувалося у пам*яті, залишило по собі добрий слід. Сьогодні я дивилася на старі фотокартки, згадувала, заново відчула, давно забутті моменти про які може вже б ніколи не згадала. Як часто ми забуваємо про те, що слід пам*ятати? Чомусь негативні спогади мені ближче, вони десь відлягають у моєму серці, заважаючи увійти туди, хорошим, проиємним, радісним моментам. Чому так?
Напевно більшу частину свого життя ми проводимо у безглуздій самоті. Я не кажу про фізичну самотність( хоча й це не виняток), а про ту, коли поряд багато людей, не дають відчути радість, тебе оточують десятки, сотні людей, тисячі торкаються поглядом, але жоден, жоден не заповнює порожнечу, давно заляглу у моїй душі. Ніби нервовий тік , здригається око, тисне десь у області серця, біль біжить по скроні без будь якого натяку на порятунок.
Все змінюється. Нічого не вічне. Я не знаю,як багато ще людей, які вірять у щастя. Можуть радіти ранковій росі, дзвінке щебетання пташок, промінцям сонця, які щодня торкаються голого тіла неначе огортаючи шовковим платком. Можуть відчути радість нічного неба, заходу сонця. Чи часто ви здіймаєте очі догори та просто у дитячій щирості купаєтесь в обіймах теплого вітру, що огортає хоче зігріти, зробити щасливішим нічого не вимагаючи взамін навідміну від жорстокого несправедливого
сьогодення, і не менш жахаючого майбутнього. Скільки ще терпіти знущання цього світу? Слід ставати щасливими вже сьогодні. Та ніби щось стискає груди, тримає у вагомості морального насильства та тривіального передбачуванного буття... Тяжко.
