Накрис Арод

Дивакуватий дивак. Людина, яка не спить ночами, дивлячись у стелю та прислухаючись до звуків траси, час від часу розглядаючи кольорові квіти усіх віддтінків жовтого та золотого на шафі, що розквітають під поглядами фар та ліхтарів. Я - та людина, яка посміхається трохи дивно, але у весь час, проте вважає себе песимістом. Я - той, до кого кожну ніч, кожен вечір, кожен день, приходить Смуток, кий, палко цілуючи у губи, витягує усю життєрадісність, залишаючи після себе лиш якусь сіру нудьгу та тугу. Він же такий ревнивий, хах. Я - той, кому люди набридають щодень, один за одним, і це лиш питання часу. Я з тих, хто любить ховати людей та емоції у невеличкі скриньки, щоб потім поставити на поличку та вдихати їх аромат. Я той, хто мріє про прогулянку по дахам та мертвому парку без навушників та страховки. Я з тих, у кого немає єдиної душі; вона нагадує сіру порізану ганчірку. Кожного вечора я мрію про подорож у далеку країну, а у результаті подумки біжу через дорогу до дивного паркового лісу, де мені на зустріч виходять дивні створіння, 99.9% яких - такі самі каліки з поскубаною душею та облізлим пір'ям на крилах. Однак, я пишаюсь своїми - білосніжними, новісінькими, й кожного ранку, коли вони тягнуть униз, не розумію, чому купила їх, а не чорнильно-чорні, як мріяла завше, у дитинстві. Я той, хто шукає тепла у обіймах ліпшого друга, а потім падає, розкривши обійми, до тих 79.5% дивних калічених створінь, що люблять мене з одного великого проценту дев'яток. У їхніх колючих але теплих тілах я відчуваю якийсь спокій. Мабуть, мені простіше так. Я відчуваю, що скоро Смуток впаде на мене чорним вороном, а я викину усі свої скарбнички та вимию полиці, щоб вони знову припадали пилюкою. Коли мене спитають, "навіщо", я, напевне, не зможу відповісти.
Привіт. Мене Звати Н.

Написать личное сообщение    Добавить в список избранных