статуi з пiску

старі просвічуються як засалені купюри на світло,
рожеві корали пам'яті видно,
вени як гнуті ампулки для ручок із густою кров'ю замість чорнила,
крісло-гойдалка на краю прірви, боком, однією частиною душі
вони вже висять над безоднею як колиски на вудочках,
і в них тихі немовлята, вони ж, маленькі як рожеві черв'яки,
і чорні з просрібним відливом риби небуття
вистрибують як собаки, клацають губами, глухонімий страх,
павук на роялі, і кришка відкрита як кришка труни,
і клавіші самі по собі немов галька в струмку
награють спогади юності,
прориваються гострими променями крізь сіру злісну темряву,
змія, що кусає себе за хвіст дитинства,
букети хвороб пришпилені до грудей як ікебани,
пелюстки пігулок на сталевому стеблі,
війна зробила їх більш беззахисними й крихкими,
перемножила на два, на двадцять їхню оголеність,
дитина проступає крізь шари дорослих дурощів і помилок,
що опливають воском,
коли розумієш, то дбайливо до них ставишся,
усі ми статуї з піску на березі чорного моря,
і достатньо каменю, дрона, тромбу, штормової хвилі,
щоб зруйнувати цілий світ, зламати шийку стегна на кріслі-гойдалці,
вони мимоволі підлизуються до смерті як сліпі кошенята до відра,
приміряють сукні майбутньої темряви, щоб із гідністю лягти
на зоряне небо як на ковдру з шипів, наклеєних на чорний целофан.


Рецензии