Разговор

Разговор

Смыли капли дождя этот въедливый, прожитый день...
Город медленно стынет, осыпавшись в серую тьму.
На холодный асфальт опускается мягкая тень,
Вновь огни засыпая мне шепчут готовься ко сну...

Только дома... в тиши... где опять замерзают огни,
Мой рукав лёгким шёлком скользит по уставшему телу, —
Им вовек не понять, как текут эти долгие дни
В чуждой роли, которая мне до черты надоела.

Я касаюсь стекла и шепчу в темноту: "Мой Творец!"
Забери эту маску, улыбку и праздный покой!
Я устала от этих слепых и чужих мне сердец,
Дай мне просто в тиши отогреться своей душой.

Дай мне право самой чьи-то руки в мороз отогреть,
И не прятать ту нежность, что тайно росла в глубине.
Я хочу этим светом живым с ним до капли гореть,
Не оставив тепло остывать в одиноком окне.

Дай мне любящей быть...» И качнулась ночная стена.
За окном зашумел этот тихий, уставший ноябрь.
Бог молчал в темноте, где укрылась седая луна,
Но зажёг на причале один золотой фонарь.


Розмова

Змили краплі дощу цей заплутаний, прожитий день...
Місто гасне впотьмах і у сіру занурює тьму.
На холодний асфальт опускається лагідна тінь,
Знов вогні, засинаючи, тихо шепочуть до сну.

Тільки вдома... у тиші... де гаснуть нічні ліхтарі,
І мій шовк рукава по утомленій шкірі ковзне, —
Їм повік не збагнути, як важко мені у цій грі,
В чужій ролі, яка вже до болю стискає мене.

Доторкнусь я до скла, прошепочу у тьму: «Мій Творець!
Забери цей оман, ці думки та мій спокій пустий.
Я втомилась від них неживих та чужих сердець,
Дай мені у тиші віднайти свій притулок святий.

Дай-но право мені — чиїсь руки в мороз відігріть,
Не ховати ту ніжність, що тайно росла в глибині.
Я так хочу цим світлом до краплі з коханим згоріть,
Щоб тепло не холонуло більше в самотнім вікні.

Дай мені право жити...» і хитнулась нічна стіна.
За вікном зашуміли холодні, утомлені зливи.
Бог мовчав у пітьмі, де ховалась нічна глибина,
Але знов запалив на причалі ліхтар мерехтливий.