сад вильних

волохатий грудень із заіндевілою бородою,
як утікач-каторжник із ланцюгами з брудного льоду
на деревних руках, пестив синиць шматками старого сала
на дротяних гачках, зачеплені за чорні гілки яблуні.
зима. жуки перетравлюють залишки рослин,
жуків доїдають птахи й відлітають на південь,
а душа йде на глибину, як річковий сом,
де теплі течії дитячих спогадів.
потрібно пережити ще одну зиму війни,
коли не буде електрики й тепла, з вогню — удари ракет і дронів.
ще одну зиму перечекати, пройтися по крижаній балці
у лісах недобудованого хмарочоса, кріпити до слів
сталеві кішки-кігті, щоб не впасти духом, не зламати розум,
не розбитися на запчастини, як голем у пуховику.
надія — як нитка в зубах, не заважай, буржуйка гріє відро з водою,
пауербанки, звірині шкури, зимове сонце — як здоровий оптимізм,
запах хвої та теплої золи в залізному відрі.
бронзові павуки, як краби, по кучугурах переповзають до заходу сонця.
древня звірина мудрість править бал, печерна пам'ять.
важкий час — як стотонна штанга, і ми повинні триматися один одного,
щоб її відсунути, щоб не заважала пройти до генератора в гаражі.
у ящику — зимові яблука, величезні червоні кулаки мармурових боксерів.
дивишся в небо із соколом смартфона на рукаві пуховика.
холод у передпокої, що пахне шоколадом. ми зав'язли в кризі,
як двоповерховий корабель про сім кімнат,
але я вірю і знаю, що попереду — весна обітована нашої перемоги.
вона приходить уві сні: зелена, як водорості, дівчина
з зябрами на щоках,
посміхається крізь сльози, в хмарі квітучих абрикос.
і під ранок, задихаючись і слабнучи, я чіпляюся — сила
волі стиснута в кулак,
марення... але потрібно жити, відкинувши соплі, як бурульки,
одного разу повернеться мирне життя — і ми заново будемо вчитися жити,
ходити, любити, як після аварії, після кошмарної кривавої коми,
відновлювати атрофовані м'язи,
заповнювати пролежні душі мріями, кроками, шарами для компосту.
і знову Харків буде цвісти, сад вільних і талановитих людей,
наперекір і всупереч крем[censored]  щурам, зимі смерті.


Рецензии