20 жовтня
п'ятий рік хочеться якнайшвидше
перестрибнути через цей осінній день війни,
мов через вовчу яму з дронами, сталевими кілками,
присипана мокрим листям,
проковтнути цей шматок вершкового торта з битим склом,
не розжовуючи,
і жити далі, віртуозно виживати,
летіти стрижем, сапсаном, кажаном
скрізь чудовиську м'ясорубку заввишки аж до самого неба,
відбиваючись у закручених лезах разом із променями заходу сонця,
разом із тобою,
і з нею, і з ним також.
день народження. хтось повільно підтягує скатертину зі столу —
страви, вино, горять свічки, сміються гості —
підтягує ближче до могили, у прямокутний рот землі,
виструганий лопатами.
жирні наконечники чорнозему без олівців.
тремтливий вогник свічки, золоте око,
розмазане на предметному склі крізь дощ.
що далі, що далі? межа темряви.
ти завжди дивишся на життя крізь зіницю смерті,
вона розширюється з кожним роком, як пляма нафти на океані,
дитя, витягнуте на повітря, криклива креветка,
тепер пише вірші. що буде далі?
життя, життя, життя.
спроби перекусити волосінь у сітях,
лопаються чорнильні капіляри образів.
раби, риби слів дихають крізь сторінки зябрами рядків,
і читач надягає вірш на обличчя, як кисневу маску,
як восьминіжку монстра чужого.
що залишиться після мене? світ, з якого я вирізаний,
як червоточина з яблука, але плодожерка втекла.
на здавленій, як алмаз, глибині
я весь не вмер, хай і весь не жив, але частково вижив,
вижав із шахової дошки, як із мокрої ганчірки, цікаві етюди.
мій син пронесе далі цей лик, озеро здивованих очей.
я завжди буду за його спиною — як стіна,
як хвіст ящірки, який відкинутий, але зв'язаний
трасуючими нитками, обрізками снів.
так час складаю, як складаний ніж, лезом у ноги.
це один із поворотів, відгалужень від дерева простору,
і лижник суму в чорних окулярах на швидкості
об'їжджає виступи брехні, сади невимовного,
покриті шаром білого попелу, докладного снігу пам'яті.
днище фонтану покрите монетами з усіх країн світу, як лускою.
я не закінчуся, поки все не висловлю, не виражу, не виріжу.
я сидів то підібгавши ноги на балці недобудованого хмарочоса,
то бовтав ногами, дивився зверху вниз і знизу вгору.
архітектура епохи — вертикальна акула, що кусає сама себе за голову
на повороті променя, ключа. ангели кружляють, як плодові мухи
навколо персика душі — оксамитова солодка гнильця.
дякую за гру в людей, і сонце — як золота петля,
кожен повішений, заражений життям —
заряджений арбалет долі з болтом, і хмари,
пропускають сонце майбутнього, як перлину
крізь прозорі мускули молюска.
не вистрибнути з лімузина, що несеться в прірву.
висунуся в двері на стелі по пояс — хай залишиться бюст поета,
який дивиться крізь темряву, обпікають жахливою ясністю,
шепіт крізь вітер. я згоден.
безглуздість життя, одноманітні зубці,
розстібає блискавку на чорній шкіряній куртці байкера,
але за нею —
тіло справжньої, живої...
Свидетельство о публикации №126110604070