І знову темрява, опалення немає,
І холод лезом проникає до кісток…
Душа від болю плаче та страждає,
До прірви залишився тільки крок.
Чого ми досягли? Де наші діти?
Чому мільйони повтікали за кордон?
Коли ми зможемо достойно жити?
Коли забудемо, як ПВО збиває дрон?
Ми як піддослідні, чи то кролі, чи миші,
Не маємо ні голосу, ні прав…
А серце до свободи розум кличе,
Де б Уряд про людей постійно дбав.
Тарасе, вся земля полита кров’ю,
Невже замало в Україні жертв?
Хіба не маємо плекатися в любові,
А стали вже подібні до химер?!
Скажи там Господу, що геноцид триває,
Що навіть є сафарі на людей…
Досягнення та людяність зникають,
І смерть в очах дорослих і дітей.
Що українці хочуть в мирі жити,
Це Захід нас штовхає до війни…
Що треба шлях до миру нам відкрити,
Це краще, ніж вмиватися слізьми!
Київ
***
© Copyright: Наталия Рудченко, 2026
Свидетельство о публикации №126110200108
Свидетельство о публикации №126110200108
Рецензии