Шепоче осінь щось у кронах кленів,
Кокетливо навколо погляда,
На шати янтареві і червлені,
Яким жаги чимало віддала.
А вітер, мов доскіпливий мандрівник,
Чіпає горобину без кінця,
А потім дуне, наче чародійник,
І золото летить, як з гаманця…
Вмикає сонце на вечірнім прузі*
Надмірно фантастичні кольори,
І все, що убивалося у блюзі,
Приймає дивні вечора дари.
Мов тисячі дзеркал, блищать калюжі,
Немовби розлетівся там кришталь.
З дощем холодним Осінь у подружжі
То радість навівають, то печаль.
“Даремно не сумуйте, – шепче Осінь, –
Повернуться і літо, і весна.
Зігріють погляд котики вербові,
І пташка заспіває голосна!”
*На вечірньому прузі – на заході сонця, під вечір.
То радiсть, то печаль
© Copyright: Галина Чехута, 2026
Свидетельство о публикации №126102501828
Свидетельство о публикации №126102501828
Рецензии