дошки рiзника
десятки з тисяч прожитих.
ти не тільки їх не забудеш, а й вони не забудуть тебе,
повертатимуться, як дельфіни чи акули,
яких ти пригощав ласкою,
яловичими тельбухами, скидав із боку яхти.
а інші тисячі прожитих днів, як острови,
підуть у темряву назавжди,
ніби їх і не було, наче не було й тебе.
йти на світло в тунелі, можливо, помилка,
хвороба людини-мотиля.
куди цікавіше повернути в невідому, оксамитову темряву,
куди жодного разу не ступала думка чи нога.
тож на запитання, що буває після смерті,
краще запитай: «а що це було до неї?»
рушниці, заряджені з любов'ю сліпотою, дробом
великим, замулені очі статуй у болотному саду
древньоюнацької імперії.
ти не станеш привидом, ти ним був завжди.
гостем життя, яке запрошує за стіл,
а потім скидає тебе зі стільця, з верхівки хмарочоса,
а ти все ще відчуваєш смак полуничного торта
разом із вихором і наскрізним жахом.
петляюче
падіння в безодню літ —
вгору, до зірок чи до помиїв.
вона посміхається. ямочки на щоках —
у них можна засунути монетки поцілунків,
як у музичний граючий автомат.
що ми послухаємо — Шопена, Rammstein?
ти завжди обираєш свободу, навіть якщо вибору немає.
свобода волі — вона є чи її немає?
звучить трохи натужно:
огрядний хлопчик мучиться запором на золотому унітазі,
хоче взяти унітаз із собою, вирвати з кріпленням,
носиться із запитанням.
«то ми вільні чи ні?» —
запитали шахові фігури,
приклеєні до дошки різника.
а на протилежному кінці
верлібру
широкий, як самоскид, мужик
філігранно нарізав яловиче філе
на поздовжні купюри-скибки.
ми фотони, вільні в миготінні, у
суперпозиції,
у зазорах часу,
між вагонами секунд
проскакуємо
в інші світи й тягнемо за собою з
гуркотом
третю сигнальну систему.
ми не вільні, вільні, ми не
вільні,
але чинимо опір до кінця,
як миша в глечику з молоком,
збиваємо темряву в сметану чорних
дір,
щоб вибратися
на поверхню життя.
Свидетельство о публикации №126101404043