Бо що iще в темрявi

Отак і сидиш – безнадію утупивши в темряву:
Хоч пару годин відірвать з безкінечної ночі.
Неначе принцеса в своєму високому теремі,
Що принца чекає – а він женихатись не хоче.
І скоро вже, скоро – покотиться дронове ревище
Смертями для бабки, з усіх найгрішнішої вредини.
Куди не поткнешся – усюди квадрати Малевича,
Що стали вже кубом – а ти в нім десь там, усередині.
Якась ненажера все світло у Всесвіті зжерла нам.
І темрява, наче вино із отруєм, розлита.
І люди здуріли, і стали, мов звірі, скаженими –
Немов народилися – тільки щоб інших убити.
О душенько, де ти? Пуста між ключицями виїмка.
Свистять урагани, і торсають двері нечемно так.
І може, то й правда – язик доведе аж до Києва.
Та от щодо миру – ніяк язиками не зчепляться.
Ні іскри, ні цятки. До ранку дожить не зумію я.
Все лупить по нервах – чужим деренчанням і свистами.
Немов Лаокоона – гігантським розлюченим змієм,
Що душить і душить. То темрява подих витискує.
Сидить графоманка, в безсвіття розплющила очі.
І краще не буде. Даремно зовуся Надією.
І слово до слова – збираю і тисну в рядочки:
Зайнятись хоч чимось. Бо що іще в темряві діяти?
                10.10.2026