Поки свiтиться вiкно

Пробач , що може - рідко я дзвоню
Що рідко запитаю: «Як ти там?»
Пробач , що я додому не приїжджаю зовсім
Туди , де залишив колись свій храм.
Ти розкажи мені - як батько там?
Чи все добре у сестри? Як Хвостик мій?
Чи пам’ятає він мене ще там?
Чи досі ждe мене біля вікна?
А що там чути взагалі ? Як минають ваші дні?
Як спати уночі - тихо чи навпаки тривожно?
Бо тут зв’язок зникає уночі , і серце завмирає мимоволі.
Бо ніч бува страшніша за всі дні , коли десь поруч знову щось лягає
І я в цей час думаю лиш про одне - чи добре все у вас там?
Чи стоїть наш дім як , і колись?
Чи світиться вночі моє вікно?
Чи ще мій голос залишився там , чи все забулось - наче не було?
Я повернуся - тільки дочекайся , хоча б лиши світло у моїм вікні.
Щоб знав я: що ви мене ще пам’ятаєте , що є куди вернутися мені.
Найбільше я боюся того дзвінка , що вас побачу в холодних домовинах.
Що батьку й тобі не скажу вже: «Живіть»,
Бо запізнюсь попрощатись із вами.
І не боюся я - ні вибухів , ні тиші - боюсь почути те , чого вже не змінити.
Боюсь , що повернусь я додому , а  вас уже не буде - тільки тиша
І двері , що нікому відкрити більше
А батько - він ще дружить із «зеленим змієм»?
Чи хоч потроху від нього вже втікає?
Чи все ще вечорами сам сидить насамоті ,
Коли надворі темрява лягає?
Ти скажи мені - усе як є.
Не кажи: що «Все нормально» якщо болить.
Бо навіть тут , далеко від батьків
Мене додому знову тягне
Я просто хочу чути голос твій - хоч кілька слів , і стане трохи тихше.
Бо навіть тут - серед тривог , руїн, і тиші - мій дім у думках стає все ближчим.
І якщо раптом голос твій здригнеться - не кажи мені , що просто ти втомилась.
Я й так почую серденьком своїм , що там уже щось сталося
Бо відстань - не стіна між нами , як би вона не намагалась.
Додому тягне лиш туди - де тебе чекають