Поки я ще

Немов танцюю на ножах , сміюсь коли в душі моїй тривога.
Я стільки раз губив себе в чужих очах , що вже не знаю - де мій шлях?
І скільки ще мені лишилось цих доріг і втрат.
Тоне світ у чорнім багнюці , а я все прагну дотягтися до сонця.
Хай навіть крила зламані мені - я все одно шука своє віконце.
Знаєш скільки бокалів - розбивалося об землю в тишині?
Скільки того , що ми кохали - лишилось тільки в пам’яті мені?
Скільки болю я ковтав - не дозволивши сльозам упасти?
Скільки слів я не сказав , бо боявся вкотре все втрачати?
Скільки раз проходив крізь вогні , скільки душ губив на півдорозі?
Скільки раз казав собі: «Тримайся, не згорни» - коли сам стояв босоніж на морозі?
Люди вміють ламати чужі крила , і питати потім : «Чому ти не летиш?»
Вони забирають те , що в тобі жило й горіло , а потім кажуть: «Ти чомусь мовчиш».
Я не прогинався під чужих , не продавав свою душу за любов.
Та може через це серед усіх - я так , і не навчився довіряти знов.
Я хотів би бути вогником малим , щоб горіти навіть проти вітру.
Щоб не згаснути тоді коли стане темно всім , і берегти свою іскру найдовше й найвище.
Я хотів би кохати без краю - жити так , щоб не боятися втрачати.
Та життя мене щоразу повертає - туди де знов доводиться з обох колін вставати
Може я незграбний - може й дійсно не такий як всі
Може зовсім не навчився жити , та поки серце б’ється в моїх грудях - мені ще є за що цей світ любити.
І хай життя - великий бумеранг , хай повертає все , що ми віддали.
Я вже не хочу повертати біль назад - я хочу повернути те , що ми втрачали.
Мені добігти б хоч колись до сонця , залишивши весь свій страх позаду
І перепочити на берегах морів - поки знов не виростуть крила на плечах.