iмя пiд шкiрою

Я шукаю притулку в твоїх очах , серед розбитих вікон , і розбитого серця.
В тобі я шукаю свій останній причал , щоб хоч раз після шторму не битись об берег.
Там вітер тихенько колише твоє ім’я , і несе його знову крізь темряву ночі.
Я роблю вигляд, що вже про тебе забув , та пам’ять кричить - коли заплющую очі.
Ти залишишся поміж самотніх дерев , де холодний туман розчиняє дороги.
І я б залишив тебе десь поміж слів , та чомусь твоє ім’я досі під шкірою кровоточить.
Мої ночі безсонні - вже котрий мотив , де минуле не хоче мене відпускати.
Я так довго втікав від того , що я любив , та від власної пам’яті нікуди більше тікати.
Я гортаю знову наші старі діалоги , наче там ще залишилось щось ще від тебе.
Поміж стертих фраз , поміж крапок , і ком - я шукаю хоча б одну причину не йти.
Зроби назустріч хоча б малесенький крок - не говори нічого , просто будь поруч.
Бо мовчать між рядками давно вже слова , а кричить тільки серце - якому не можна.
І розсипались в пам’ять знайомі дороги , і  зникли сліди - де колись були ми.
Серед кладовища мертвих розмов , я шукаю себе - та знаходжу лиш тишу.
Там де колись я себе загубив , там де тобі без вагань усе віддавав
Я залишив частину себе назавжди , і ні краплі про це я тепер не шкодую.
Бо я любив.
До останнього подиху.
До болю.
До тиші.
До того моменту , коли вже нічого було рятувати.
Я стояв там , де вже мав би померти , де мав би забути все , що колись відчував.
Та ти , мов вітер , мов погана погода , вертаєшся знову , і все знов по колу.
І я знову стою серед мертвих розмов , де твоє ім’я відлунює тишею німою
Ти пішла , а я досі шукаю любов , там де залишились тільки уламки.
Я шукаю притулку в твоїх очах , хоч знаю - для мене там місця немає.
І може мій останній причал - це не ти , а здатність нарешті тебе відпустити.