крихта св танку

Знов місто наповнене криком і димом
І ніч розірветься десь за стіною
У вікнах - налякані очі без сну , і хтось ще чекає на звістку живу.
Сирени крізь темряву ріжуть повітря , і вибух за вибухом котиться вниз
Не знає ніхто де буде наступний - у сусідній будинок чи просто в карниз.
Та страшно не тільки почути той вибух.
Страшніше - лежати й чекати в пітьмі:
Чи втримає стеля , чи втримають вікна?
Чи ранок зустрінеш - як вчора живим?
Хтось мовчки курить , і рахує удари , хтось дивиться в небо до самого дня.
І кожне «ти як?» у короткому чаті
Звучить неначе відповідь: «Я ще живий».
Дитину - мама стискає міцно в обіймах , собою ховає від скла і вогню.
І каже: «Не бійся» , хоча її руки
Тремтять - коли вибух лунає вночі.
Крізь пил , що клубочиться в чорних завалах
Дістають ще живих із-під каменю й скла.
Та кожна хвилина стискає їм горло - ще подих… ще голос… ще крихта життя.
А десь вже палають розбиті квартали , де вчора сміялись , сварились , жили.
І там - де стояли чиїсь ще будинки , лиш чорні провалля та скло на землі.
Над містом сіріє задимлений ранок…
Дим тягнеться низько над кожним двором.
Хтось все ж дочекався похмурого ранку , а  хтось не дочекався його вже ні в чому.
І ранок приходить. Та тільки не всюди.
Десь двері відчинять , і вийдуть живі.
А десь на порозі стоятимуть люди - яким уже нікому сказати: «Живий».
І тільки димом затягнуте небо , і скло під ногами , і чорні сліди.
А десь у кишені лишається фото - єдине , що з ночі лишилось тоді…