Поема Бал нечистих сил та обвинувачена Днем

Ненависть у серці покотилася та там горілкою облилася,
та так щось сильно гуло, і темний ліс воно вело.
А тут вбігла вперед біла та замазана така,
лахміття тягне по землі та щось бурмоче там собі.

За нею заздрість ось біжить та не бурмоче, а свищить,
та голосно — всі оглухли навкруги, потемніло та мело.
А тут із-за кущів зненацька біжить тяжке ледащо,
і ноги тягне, ледве дише, а в пазусі чорта колише.

Куди поглянь — одна нечисть, за ними всі гуртом,
юрбою теліпаються з водою, начебто кров'ю, хлюпає навкруги, та так собі воно кричить, накази роздає,
а якщо не виконаєш — вмить сталлю тебе, як ту рись.

Білка тихенько наклонилась та щось собі прошепотіла,
розвернулась та шусь у дупло і тихенько там сидить.
Будь-то й не барилася — із самого земного царства
сам диявол та й з'явився.

Кругом гриміло і мело, дерева з корінням рвало.
Вся нечисть, що на бал спішила,
спинилася та дияволу вклонилася.

За ним слід — день та тьма — розмовляли, говорили,
роздумували та сварилися. День питає:
«Ту темроту за її темну роботу людей нещасливих
та так Божих у гріхи сплела до негожих.

Дивись, кругом що ти зробила, людей на себе натруїла.
Тепер ненавидять себе, на все роблять, як падлюки.
Навіщо їм ці муки?
Навіщо шепчеш вдалині, що зло — в тиші та в темноті?»

Ну тут не витримала темнота та як скрикне:
«Це вона! Та це не я з них усіх злиднів зробила!
Подивись на мене, що накоїла ця їхня лють та сила!
Мої руки, ноги й тіло покрило все глибокими ранами.

Трясе, ниє та болить, та не гоїться в ту мить.
Себе я лікувати розучила, всю силу людям подарила,
але вони нездатні... тільки люті придатні…
Он вони які усі: крики, лайки та кулаки,
незадоволені собою, шалені та жадні, та пекельні.

Гріхи зростають у них вмить, і за це моя душенька болить.
Та щоб знала — це не я, у них уже добра немає,
в них тільки злоба підступає, в душі —
ненависть сидить та вже все пожирає навкруги».

День за днем їх прошу: «Зупиніться хоч на мить…»
День на неї подивився, схилився, тихо зажурився:
«Прости мене, моя сестрице. Обидів тебе, винив.
Прости, будь ласка. Я все не все зразу зрозумів».                Л.С.29.09.2026

Nenavist se v srdci skutalela a tam se ko;alkou zalila,
a tak neco hlasite ;valo a do temneho lesa hnalo.
A tu pribehla napred bila a cela umazana tak,
hadry se vlekly po zemi a neco si tam mumlala pro sebe.

Za ni Zavist ted bezi, a nesepta, ale hvizda,
a tak hlasite — vsichni okolo ohluchli, setmelo se a mlelo.
A tu zpoza keru znenadani bezi tezka lina vec,
nohy tahne, sotva dycha a v naruci certa koleba.

Kam se podivas — sama necista sila, za nimi vsichni v houfu,
dav se potaci s vodou, jakoby s krvi, sploucha okolo,
tak ale to ono krici, rozkazy dava,
a kdyz nesplnis — v mziku te upalim jako toho rysa.

Veverka se tise naklonila a neco si zasteptala,
otocila se a sup do dutiny a tise tam sedi.
Jako by neotalela — ze samotneho podzemniho
kralovstvi se sam dabel objevil.

Kolem hrmelo a mlelo, stromy i s koreny rvalo.
Vsechna chatra, co na bal spechala,
zastavila se a dablu se poklonila.

Za nim v patach — Den a Tma — rozmlouvali, mluvili,
premysleli a hadali se. Den se pta:
„Tuhle temnotu za jeji temnou praci, ze lidi nestastne,
tak bozi, do hrichu zapletla az k nepriistojnosti.

Podivej se, co jsi kolem udelala, lidi proti sobe postvala.
Ted nenavidi sami sebe, na vsechno jdou jak nicemove.
Nac jsou jim tyto muky?
Nac septas v dalkce, ze zlo je v tichu a v temnote?“

Ale nebyla jsem to ja, kdo je vsechny udelal nestastnymi!
Podivejte se na me, co napachala ta jejich zloba a moc!
Me ruce, nohy a telo jsou pokryte hlubokymi ranami.
Trese se, boli a knuci, ale v tu chvili se to nehoji.

Sama sebe lecit jsem se odnaucila, veskerou silu
lidem darovala, ale oni nejsou schopni... jen zlobe oddani…
Hled, jaci vsichni jsou: krik, nadavky a pest;,
nespokojeni se sebou, sileni, chamtivi a pekelni.

Hrichy v nich rostou v mziku a moje mala duse z toho boli.
Ale abys vedel — to nejsem ja, uz v nich nic dobreho neni,
v nich jen zloba stoupa, v dusi —
nenavist v nich sedi a vsechno kolem pozira.“

Den co den je prosim: „Zastavte se alespon na chvili…“
Den se na ni podival, sklonil se a tise truchlil:
„Odpust mi, moje sestricko. Ublizil jsem ti, vinil te.
Odpust, prosim. Ja jsem vsechno hned nepochopil.“
                L.S.29.09.2026