Ми

МИ

Зостанься світлом у моїм саду,
Де осінь колихають піснею дощі, –
Навіть босоніж у твій світ піду,
Мов за весною, в святочнім плащі.

Твоя природа – стягнута струна,
Що душу розбентежує і рве
У вихорі чуттів, очей, де глибина,
Яку ніхто не ніжив й не збагне.

О, так, ми – зорі, що лягли у ковилу,
Ми – два крила, що небо обійняли,
І барви ми, що вніч зквітнили млу
Пелюстками цілунків, що кружляли.

Твоя любов – мій найсвятіший храм,
Де думи – молитви з дитячих снів.
І ми – щасливі – між комедій й драм,
Віншуємо життя без злуди зайвих слів.

Нехай репіже буть, а скрізь ширяє вій,
І куля із землі тріщить від зла й облуди –
Довіра й щирість збережуть сувій,
Де Бог на двох запише – будуть люди.

Тож най летять у безвість ретязі,
А час карбує зморшки нам під очі –
Я все віддам за усмішку в сльозі,
Яка засяює пітьму посеред ночі.

Ми не лукавили, йшли чесно в майбуття,
Крізь суховії й громи, чрез вітри й тумани.
Ти в нім – бентега й спокій, мрія й забуття
І відчай із надією… Ми – зцілення, і рани...

О, так – всі вільні подорожніх обирати,
Або ж серця обох роздерти об граніт,
Та над усе – навчитися кохати і плекати
Когось того, хто твій тримає світ.

                Павло Гай-Нижник
                25 вересня 2026 р.