Сады уже облетают...

Сади вже облітають... Так...потрохи.
Врожай збирати?... Якось, сил - нема.
Немає сенсу наповнЯти льохи.
Дай Боже, хоч би не зійти з ума.
Так, іншим рАзом... Тільки не сьогодні.
Кому потрібні всі ці врожаї?
Літають круки чорні та голодні
І в серце, з болем, тОркають мені.
Прокинулась в "два" ночі...Очі - зІмкну?
Та ні, якоЇ!?... Більше сон не йде.
А ніч - чорніє, наче небо взимку,
Як хуртовина - звуками гуде...
Як хижий звір сирена знов волає,
Як голка - протикає тіло все.
Оце замовкла... Вибухи чекаю...
Господь помОже?... МОже ж, пронесЕ?...
І так - по колу...  Де ж шукати вихід?
Про  власні сили - вже і не кажУ...
Спокійно, люба!... Треба вільно дихать!
Не пройдено останню ще межу....
Ну, наче попустило... До "відбою"
Стою подалі, в думах, від вікна.
Надія - пройде все само собою -
Наївна, знаю. Глупа та смішна...
А вереснЕва ніч - пішла по сходах,
Кудись за обрій, у країну мрій.
Йду до плитИ, щоб скип'ятити воду -
Щоб випить кави - треба то живій...
Сади вже облітають... Так, потрохи.
Врожай збирати? Якось, сил - нема
Для чОго наповнЯти душу й льохи?
Хоча б від всьОго не зійти  з ума...
Пишу вірши... Неначе сповідАюсь?
Та ні, щоб заспокОїтись самій.
Кленовий лист, кружляючи, злітає.
Життя - "звичайне". Наче буревій...
Спокійно, люба! Треба вільно дихать!
Не пройдено останню ще межу...