Вiтька Карпенко

В далекому 1965 році, не поступивши після закінчення школи в Перший Московський ін"яз, я квартирувала у тітки Іри, рідної татової сестри, на хуторі Кринички під Харковом. Їздила на роботу на завод ім. Шевченка (поштовий ящик 409).
     Всі роботяги з хутора їздили однією й тією ж електричкою в одному вагоні. Тож не дивно, що всі перезнайомилися. Зокрема познайомилася я з Вітькою Карпенко, який, відслуживши армію, повернувся на рідний хутір і влаштувався  на роботу.
     Оскільки зустрічатися на хуторі було практично ні з ким, то саме з Вітькою ми, що називається, знайшли одне одного. Я бувала у Карпенків в хаті, товаришувала з молодшою сестрою Вітьки. Слухали платівки, прослуховуючи їх на радіолі. Звісно ніяких смартфонів тоді не було. А телевізори лише в деяких хатах, куди вечорами починалося паломництво хуторян - дивитись фільми. Вітька проводив мене до тітчиної хати. На тому наші зустрічі і закінчувалися.
     Аж ось прийшли жовтневі роковини, які Вітька намірився святкувати з друзями у будинку стрілочника. Запросив туди і мене. Я сказала, що треба отримати дозвіл тітки. І він мене на цей захід відпросив, пообіцявши повернути неушкодженою.
     На   шляху після вечірки хміль ударив Вітці в голову - захотілося сексу. Він повалив мене на землю, і я з надзусиллями відряпалася з-під п"яного тіла. Чимдуж рвонула додому.
     Тітка зустрічала мене з ліхтарем, пильно оглядаючи. Нарешті презирливо процідила:
     - Ти хоч би на землю не лягала!?
     Тут я спаленіла від сорому - добре, що в темряві мого стану не видно! Гарячкувато тікаючи від Вітьки, пальта я не витрусила!
     На цьому наші взаємини з Карпенком завершилися. Тим більше, що перейшла я до іншої тітки, татової сестри Марфи, яка жила в Харкові. Тож поїздки електричкою припинилися. Почалася нова сторінка мого життя - епопея з майбутнім чоловіком