Жен чка

Женєчка - Євген Іванович Алєксандров,
працював зі мною на одному заводі і в одному відділі в Харкові.
     Перше наше зіткнення - на дні народження мого майбутнього чоловіка в березні 1965 року. Він був запрошений із дружиною але сів поруч мене і всіляко догоджав, підкладаючи страви в мою тарілку та наповнюю чи мій бокал.
     Це помітила його ревнива  жінка і побігла ридати на кухню. Присутні жінки ледь її заспокоїли. Згодом я побувала у них в гостях. Мені показували сімейні фотоальбоми і навіть одне фото подарували.
     Влітку 1965 року я готувалася до вступу у виш. Медалісти тоді здавали лише профілюючий іспит з фізики. Якщо на відмінно, то від решти екзаменів звільнялись.
     Женєчка згодився штудіювати зі мною задачі  з фізики, які давалися мені важче. Що стосується підручників Пьоришкіна, то я практично вивчила їх напам"ять.
    Отже кожної обідньої перерви ми вдвох простували до сусідньої річки. Євген Іванович скидав свої шкарпетки та босоніжки, зручно розташовуючись на берегу. Я сідала поруч і навчання починалося.
    Іспит здавався виключно серед медалістів. Але я його витримала на "відмінно" і була зарахована у студенти харківського інституту радіоелектроніки.
     Далі я перейшла на роботу до ВНІІТелектромашу. І наші шляхи із Женєчкою розійшлися.
     Потім я вийшла заміж, переїхала жити до свекрухи в Київ. Але харківських родичів навіщала. В один із приїздів одягла я "циганську" спідницю, у вухах були золоті сережки "під циган", на ногах фабрично пофарбовані в "золото" босоніжки. Волосся я також перефарбувала у перукарні на чорне.
     Такий прикид неодмінно треба було комусь продемонструвати? І я згадала про Женєчку. Потелефонувала. Він зрадів, одразу запросив мене до ресторану у центрі Харкова. Там ми причащалися коктейлями. Було дуже душно . Тож знявши "золоті" босоніжки, я полізла на підвіконня відкривати верхню фрамугу вікна.
     Євген Іванович подумав, що "клієнт уже готовий" і швидко  розрахувався. На вулиці він запросив мене до своєї мами на борщ. Ми довго йшли околицями Харкова, по дорозі ще зайшли до кафе.
     Після двох генделиків я зрозуміла напрямок думок Женєчки і миттєво протверезіла. До мами ми дісталися уже пізнувато. Борщ був. Але після - запросини до ліжка. Звісно я не погодилася. Євген Іванович прокоментував;
     - Маргарито, тож згадати буде нічого на старість?
     - Я цей вечір добре запам"ятаю, не хвилюйтеся!
     І подалися ми до місця мого постійного дислокування через увесь Харків пішки, бо трамваї уже не ходили. Женєчка йшов поруч мовчки і злий, як чортяка!
     А вдома тітка уже чекала на мене у дворі. Євген Іванович сказав їй, що передає мене цілою і неушкодженою. По тому, який він був злий, тітка зрозуміла, що то чистісінька правда!
     Більше ми не бачилися. Навіть не знаю, чи він живий? І спитати уже ні в кого? В будь-якому випадку усього йому щонайкращого! Показать ме