Жизни - как не было...

Життя як не було, так і нема.
Все відкладала - трохи та на завтра.
Немов в човні по озеру пливла,
Чекала миті: от, ця буде - варта.
Минали зИми, осіні, літА,
Минали ночі, вечори, світанки.
І де ж ти мить жадана, золота?
Чекати буду, мабуть, до останку?
Так всі живуть, у мареві надій.
Неначе одбувають тяжку долю.
У снах - на крилах, у полоні мрій,
Як птаха синя, що знов чує волю.
Ой, як далеко мій вишневий сад!
Всі спогади залишені в тумані.
Гортати час, тягнУть його назад?
Всі спроби - марні, способи - незнані.
Серед буденних днів чекать дива?
Там може є яскрава таємниця?
Нанизую в рядки живі слова
І вірш намистом начебто іскриться.
Хвилина кожна має власний смак.
Осіння - меду. Трошечки гіркОти.
Червоний колір - запізнілий мак
З пелЮстками, де трохи позолоти.
Позбутися б нарешті всіх страхів
Перед минулим, нинішнім, майбутнім?
Так, то звичайно, хто би не хотів
Пізнать життя всю незбагненну сутність.
А всі живуть  у мареві надій.
Неначе одбувають тяжку долю.
У снах - на крилах, у полоні мрій,
Як птаха синя, що знов чує волю...
Ой, як далеко мій вишневий сад!
ХоджУ у спогадах в осінньому тумані...