Поет та Джин

Жив на околиці старого міста поет. У нього була пошарпана зошитина, стара гітара з трохи дзвенячою третьою струною і голова, вічно повна туманів, дощів і недописаних рядків. Він не шукав легкої слави, але відчайдушно хотів, щоб його слова звучали гучніше за биття його власного серця.

Одного разу, розбираючи непотріб на занедбаному горищі, він знайшов важку мідну лампу, вкриту патиною та віковічним пилом. Варто було йому провести по ній пальцем, як повітря згустилося, закрутилося синім димом, і перед ним постав Джин — древній, величний, що пахнув озоном, зірками і абсолютною порожнечею.

— Вітаю тебе, смертний, — прогримів голос істоти, від якої затремтіли шибки. — Я виконавець бажань. Назви свою волю, і я створю для тебе те, до чого інші йдуть століттями. Хочеш поему, перед якою схиляться академії? Хочеш тисячі ідеальних пісень, написаних без єдиної помарки, без болю, без болісних ночей за порожнім аркушем? Я можу зробити так, що твоє ім'я стане легендою ще до світанку.

Поет подивився на димчастого велетня, посміхнувся, поставив чайник на пальник і мовчки посунув Джинові свій пошматований зошит.

— Послухай, старий духу, — тихо сказав поет. — Ти можеш видати мені мільйон рядків. Ідеальних за ритмом, бездоганних за римою, гладких, як відполірований мармур. Але в них не буде краплі солі з моїх вії. В них не буде запаху прокуреного кабаку, сирості нічних доріг і того самого невигідного союзу, який я уклав із власною совістю на перехресті життя.

Джин завмер, його очі-галактики звузилися від нерозуміння.

— Хіба люди не прагнуть легкості? Навіщо страждати над кожним словом, якщо можна отримати готовий шедевр за клацанням пальців?

— Легкість — це добре, але пісня народжується не в тиші твоєї скарбниці, а в грудях людини, яка кохає, або просто змерзла чи змокла, чи чекає на потяг, — похитав головою поет. — Мені не потрібно, щоб ти жив за мене.