Мы не сломаемся...

Ми не зламаємось? Бо ми усі - незламні?
Чи, може, то даремні всі слова?
Життя буяє, як в Дніпрових плавнях
І наша віра досі ще жива?
Чи, може, ми спочинемо, здамося,
Складемо руки у осінні дні?
Вже сірий дощик землю справно косить,
Реклами замальовує вогні.
Що відбувається із нами? Назва - тОму?
Звичайно, розуміємо - війна:
Цей Час вбирає: біль і кров, і втому,
Розбите скло домашнього вікна,
Сирени безкінечні вдень і внОчі,
І згарища, й несамовИтий крик,
Волосся сиве, що булО дівоче,
У храмі битім почорнілий лик...
Ми маєм право на розгубленість, на розпач,
На мить коротку, де є забуття.
Нема лиш часу, бо це повна розкіш -
ЗламАтися і втратити життя.
Спимо - погано. Іноді, у плАчу
ЗахОдимося діти мов малі,
Клянемо долю і всю нАшу вдачу,
І все, що залишилось на Землі.
Незламні? Може й так, і ми незламні.
Ніхто не знає, скільки ще чекать.
Життя вирує у Дніпрових плавнях
І Київ ще продовжує стоять.
Дощі осінні ллють вже п'яту осінь.
Хто скаже, що звикаєш до всьогО.
Війна життя страшенно косить й косить.
Не пам'ятаю: мирно чи булО?
Було колись це у часи так давні,
Що спомин про минуле майже згас.
Ми не зламаємось? Бо ми усі - незламні?
Ламати нас - то гаяти свій час!...