Чому так...

Місто мовчить, і небо німе,
В кожного печаль — ніяк не мине.
Свічка згорить, а біль — це війна,
Скільки ж сердець забрала вона?

Фото на стіні — усмішка жива,
А в серці — діра, і в ній — журба.
Хтось повернеться, а хтось — назавжди,
І що буде далі, як жити, скажи?

На столі —  білий хліб, і чарка стоїть,
За тих, хто не встане, хто вічно вже спить.
Я не прощаюсь — молюсь за живих,
Щоб не проводжали синочків своїх...

Плече до плеча — і не треба слів,
Тримаємо в серці тих, хто зумів...
Зумів любити своє дитя,
Зумів віддати за нього життя.
Зумів іти крізь біль і страх,
Зумів піднятись, коли все — в прах.
І рідних зберіг — своїх, не своїх...

Коли настане тихий, світлий час,
І ми зберемось разом — хоч на час.
Згадаєм кожного, і дякувати будем,
І поки є життя — ми їх не забудем.

Чому так, скажіть мені, люди, чому?
Чому стільки сліз? Навіщо, кому?
Чому замість посмішки — тихе «прощай»?
Чому, мій Боже, чому наш край
Плаче кров'ю замість дощу?..
Не розумію. Я просто... мовчу.