Про жiнок i не зовсiм

Десь стегнами легенько ворухнула -
І чоловік до іншого засліп.
Терпінням жінки мелеться минуле,
І в тій муці її насущний хліб.
Кохає – то життя тоді поема.
Самотня – це практично житіє.
Покинеш навіть затишок Едема,
Коли, як та праматір, заграЄ.
А мовою кохання володіє
Вона завжди на рівні носія,
Тому оцінить всі слова та дії
Як в справі цій Найвищий Судія.
Помилування? Страта? - ставить кому,
Щоб вироком до неба вознести.
Як танець, що не чутний більш нікому,
Її тендітна грація ходи.
Обожнює – весь пил здуває подих.
Цілує, наче справді щось святе.
Нехай вона по тім'ячко в турботах
І змучена така – ось-ось впаде -
Проте миттєво в гуморі та в дусі,
Лишень щось ніжне їй прошепотів.
В ній чари феї, лагідність матусі
І Божа сила соТворця життів.
Відчула  рідне – відданість собача.
Зате чужому – «не влізай, уб’є».
І певен я, оскільки все це бачу:
Жінки – найкраще, що на світі є.

Бувають і…  хоч мовила б душа їм,
Якщо вже мізки дещо замалі:
Що чоловіка геть не прикрашає,
Спотворює це жінку взагалі.
Язик мов помело, рот наче сито.
І звідти - єресь із середньовіч.
Юродствує, неначе інквізитор
З розумним, добрим, вічним віч-на віч.
Де витріщені беньки, піна з пащі
Та маячня на рівні п'яних шмар,
За скотолозтво збочення не краще -
Кохати як людину цей кошмар.
Хоч мала б навіть форми топ-моделі -
Всевишній, вбережи та сохрани!
Годує фанатичність Єзавелі
Своїми дітьми ідолів війни.
Почує десь у когось плач Рахілі -
Де почуття в людей, в мегери гнів.
Не стать цих фурій, не роки похилі –
Огидність береже від стусанів.
Природи хиба, Ірод у спідниці,
Валькірії-кікімори гібрид.
СорОм таке нещастя, пальцем тицяй –
Сізіфові б такий процес набрид
За каменюку гірше. Всюди лізе -
Щоб більше крові, арештантів, страт.
Звичайно що не вийде Мони Лізи
З істоти, чий взірець – то Герострат.
«Працюйте, рідні!» – злодіям говорить.
У шоці Бог: «Амінь» її - це «Плі!».
Як бачу, певен  - гіршої потвори
Нема й не може бути на землі.