Lwow. Miasto dwoch pamieci

(Польский текст приведен без диакритических знаков в связи с техническими ограничениями платформы)

Daniil Lazko

LWOW. MIASTO DWOCH PAMIECI 
poemat o Rusi, Rzeczypospolitej i pamieci

Tuapse, 20 sierpnia 2026
 
LWOW. MIASTO DWOCH PAMIECI 
poemat o Rusi, Rzeczypospolitej i pamieci 
gente Ruthenus, natione Polonus 
I 
Noc schodzi na kamienie. Po deszczu ulica 
lsni czarno, jak zwierciadlo latami przycmione. 
Mgla wstaje ponad dachy do twarzy ksiezyca 
i miasto w niej oddycha, we snie zatopione. 
Gdzies dzwon cerkiewny wolno plynie od rubiezy, 
a drugi mu z kosciola odpowiada echem; 
dwa glosy ponad miastem, jak dwoje pacierzy, 
i wracaja na ziemie jednym juz oddechem. 
Kamienie pamietaja kroki i jezyki, 
ktorych juz nie uslyszysz w zadnej z bram otwartych; 
ucichl targ i wystygly wieczorne okrzyki, 
i wiatr przewraca noca karty ksiag zatartych. 
II 
Wracam po latach. Nie wiem, czy to jeszcze moje — 
te schody, sien wilgotna, brama uchylona; 
w oknach cudze firanki, cudze niepokoje, 
dom patrzy na mnie oknem jak twarz odmieniona. 
Moj pradziad tu drukowal psalterze i mowy, 
dwa alfabety w jednym miescily sie piorze; 
w dwoch dzwonach on rozpoznal glos jeden, domowy, 
i dwa krzyze calowal na tym samym murze. 
Zostala po nim ksiazka o skorznym grzbiecie, 
napis lacinski drobny na pozolklej karcie, 
pisany reka, ktorej nie ma juz na swiecie — 
a on przy jego prochach wciaz stoi na warcie. 
III 
Pod murem, gdzie latarnia mzy swiatlem niepewnym, 
ktos stal — a moze tylko mgla przybrala postac; 
przemowil do mnie glosem dalekim i spiewnym, 
jak ktos, kto chcial juz odejsc, lecz musial tu zostac. 
Nie bylo w nim nic z grozy nocnego widziadla: 
pachnial jak stare ksiegi — woskiem i kadzidlem, 
a mgla mu sie na barki jak plaszcz stary kladla, 
lub jakby ptak go nocny okrywal swym skrzydlem. 
IV 
I spytalem: „Ta ziemia komu przynalezy? 
Czyj dzwon tu mowi prawde, a czyj dzwon sie myli? 
Czyj spiew predzej do nieba ze wszystkich stron biezy? 
Czyi ojcowie pierwsi tu sie pomodlili? 
Bo we mnie samym dwoje mieszka i sie spiera: 
dziad krzyz kladl od prawicy, ojciec — od lewicy; 
gdy jeden spiewa, drugi w milczeniu zamiera, 
a ja stoje pomiedzy — jak slup na granicy.” 
V 
A on — glos mial jak szelest lisci listopada — 
rzekl: „Mniejsze twe pytanie od tej kamienicy, 
co wiecej wie o ziemi, niz ci odpowiada. 
Spytaj bruku — on nosil wszystkich z tej ulicy. 
Kazdy wiek tu zostawil modlitwe i mowe, 
kazdy — mogile, milosc, piesn, czyjes nazwisko; 
rozne nici tkacz wplatal w te sama osnowe 
i utkal z nich to miasto — a pod nim lozysko. 
Popatrz: tu pod kamieniem, co go depczesz, plynie 
Peltyw, ktora zakryto — lecz ona wciaz zywa; 
roznie ja nazywano — woda nie zaginie, 
spod wszystkich imion jedna woda sie odzywa. 
Idz na wzgorze cmentarne: tam leza pospolu 
ci, co za zycia miasto dzielili na poly; 
ta sama brzoza liscie sypie im do dolu, 
dzis nad nimi jednakie kamienne anioly. 
Nie dzwon jeden cie wola — sluchaj, jak spiewaja 
oba naraz — i zaden drugiego nie gluszy; 
jak dwa nurty, co w jedna rzeke sie zlewaja, 
tak miejsca dosc obojgu w jednej ludzkiej duszy. 
Granice sie przesuna i mowy sie zmienia, 
imiona miast napisza na nowych tablicach, 
nowe trawy na dawnych mogilach sie plenia, 
lecz ziemia pomni dluzej, niz trwa spor w stolicach.” 
VI 
Umilkl. A moze tylko wiatr ustal nad ranem? 
Swit wstawal, cien uchodzil w glab ciemnych zaulkow; 
pierwszy ptak sie odezwal gdzies ponad kasztanem, 
mgla — jak duch, co o swicie szuka swych przytulkow. 
Ruszytem w droge. Za mna dzwon cichnal na wiezy, 
bruk lsnil od nocnej rosy pod pierwszym promieniem; 
wiem: nie wskrzesze przeszlosci — ale ona lezy 
we mnie — jak pod tym miastem rzeka pod kamieniem.

Daniil Lazko, Tuapse, 20 sierpnia 2026 
ANALIZA LITERACKA 
Forma i wersyfikacja 
Poemat liczy siedemdziesiat dwa wersy ulozone w osiemnascie strof czterowersowych i rozdzielone na szesc czesci. Miara jest polski trzynastozgloskowiec ze sredniowka po siodmej sylabie (7+6), z wylacznie zenskimi klauzulami i rymem krzyzowym. Jest to miara gawedy i epiki dawnej Rzeczypospolitej — na tyle przestronna, ze zdanie moze przez nia przechodzic bez zatrzymania, i na tyle regularna, ze ucho odczuwa ja jako oddech, nie jako rachunek. Zgodnosc metryczna kazdego wersu sprawdzono programowo: liczbe sylab, polozenie sredniowki na granicy wyrazu i parokstonicznosc zakonczen. 
Wybor trzynastozgloskowca nie jest tu ozdoba historyczna. Wers o dwu nierownych czlonach — dluzszym i krotszym — sam w sobie jest figura tematu: kazda linia dzieli sie na dwoje i mimo to pozostaje jedna. To, co poemat mowi o miescie, wers robi ze zdaniem. 
Kompozycja 
Szesc czesci tworzy jeden luk: noc — powrot — zjawienie — pytanie — odpowiedz — swit. Czesc pierwsza jest wylacznie opisowa i utrzymana w trzeciej osobie zjawisk: kamien, mgla, dwa dzwony, wygasly targ. Dopiero czesc druga wprowadza „ja”, a wraz z nim pamiec rodzinna. Trzecia przynosi zjawienie, ale odbiera mu groze: duch pachnie woskiem i ksiegami, mgla kladzie mu sie na barki jak plaszcz. Czwarta zawiera cztery pytania i jedno wyznanie; piata — odpowiedz, najdluzsza czesc utworu (szesc strof); szosta wraca do materii pierwszej czesci, lecz w innym swietle. 
Istotne jest, ze przemiana bohatera nie zostala nazwana. Nie ma wersu, ktory mowilby, ze wedrowiec zrozumial albo pogodzil sie. Jest tylko wers ostatni, w ktorym rzeka, o ktorej mowil duch, znajduje sie juz wewnatrz mowiacego. Zmiana zostala pokazana przez przemieszczenie obrazu, nie przez oswiadczenie. 
Zasada przedmiotowosci 
Utwor konsekwentnie unika nazywania uczuc i tozsamosci wprost. Konflikt dwoch tradycji, ktory moglby zostac wylozony w kilkunastu wersach rozprawy, zostaje sprowadzony do jednego gestu: „dziad krzyz kladl od prawicy, ojciec — od lewicy”. Nie pada slowo „prawoslawny” ani „katolik”, nie pada zadna nazwa narodowosci. Calky spor miesci sie w kierunku ruchu reki — i wlasnie dlatego jest nie do rozstrzygniecia argumentem. 
Podobnie dziala strofa o pradziadzie. Czlowiek dwoch tradycji nie jest opisany jako „czlowiek dwoch tradycji”; jest drukarzem, w ktorego piorze miescily sie dwa alfabety. Zawod, przedmiot i czynnosc zastepuja definicje. Formula gente Ruthenus, natione Polonus, wyniesiona do motta, nie zostaje w tekscie objasniona ani razu; jej jedynym sladem wewnatrz poematu jest „napis lacinski drobny na pozolklej karcie”. Czytelnik ma polaczyc motto z napisem sam. 
Woda: osnowa — lozysko — Peltyw — rzeka pod kamieniem 
Najwazniejszym ciagiem obrazowym utworu jest woda ukryta pod powierzchnia. Ciag ten ma cztery ogniwa i rozpiety jest na trzech strofach oraz na wersie ostatnim. Najpierw pojawia sie metafora tkacka: rozne nici, jedna osnowa, utkane z nich miasto. Nastepnie tkanina okazuje sie czyms, co na czyms lezy — „a pod nim lozysko”. Zagadka postawiona na koncu strofy zostaje rozwiazana w strofie nastepnej: pod brukiem plynie zakryta Peltyw. Wreszcie w ostatnim wersie rzeka przenosi sie do wnetrza bohatera. 
Peltyw jest tu argumentem, a nie dekoracja. Rzeka, ktora w ciagu XIX wieku stopniowo zamykano w kanalach i przykrywano brukiem, istnieje nadal, choc nie widac jej i choc nazywano ja w roznych jezykach. Jest to najkrotsza mozliwa odpowiedz na pytanie o wlasnosc ziemi — odpowiedz, ktora nie wymienia zadnego narodu. 
Dwa dzwony 
Dzwony pojawiaja sie trzykrotnie i za kazdym razem znacza co innego. W czesci pierwszej sa zjawiskiem akustycznym: jeden plynie od rubiezy, drugi odpowiada echem, oba wracaja na ziemie jednym oddechem. W czesci drugiej staja sie doswiadczeniem pradziada, ktory „w dwoch dzwonach rozpoznal glos jeden, domowy”. W czesci czwartej bohater pyta, ktory z nich mowi prawde — czyli po raz pierwszy traktuje je jako strony sporu. Duch nie odpowiada na to pytanie, lecz je uniewaznia: „zaden drugiego nie gluszy”. W czesci szostej dzwon cichnie i nie ma juz znaczenia, ktory to dzwon. 
Ironia i jej granice 
Ironia jest w utworze obecna, ale scisle wydzielona. Wystepuje w jednym miejscu — w pierwszym zdaniu ducha: „Mniejsze twe pytanie od tej kamienicy”. Zestawienie wielkiego pytania historycznego z konkretna kamienica, ktora „wiecej wie o ziemi, niz ci odpowiada”, jest jedynym momentem, w ktorym tekst pozwala sobie na usmiech nad ludzka potrzeba rozstrzygniec. Poszerzanie tej partii byloby bledem: elegijny tryb calosci nie znioslby drugiego takiego uderzenia. 
Czego wiersz nie rozstrzyga 
Poemat nie odpowiada na pytanie postawione w czesci czwartej i jest to jego swiadome zalozenie. Odpowiedz ducha przenosi problem na inny poziom: nie mowi, czyja jest ziemia, lecz pokazuje, ze pytanie w tej formie jest mniejsze od przedmiotu. Nie ma tu strony slusznej ani przegranej, nie ma katalogu narodowosci, nie pada zadna deklaracja. Ostatni obraz — rzeka pod kamieniem — jest twierdzeniem wylacznie o trwaniu, nie o prawie. 
Autor przyjmuje, ze stylizacja swiadoma ma swoj pulap i ze roznica miedzy poematem pisanym o romantycznym widzeniu swiata a poematem pisanym z jego wnetrza jest roznica ontologiczna, nie warsztatowa. Tekst zostal doprowadzony do granicy, poza ktora dalsza praca zmienialaby jego nature artystyczna, a nie usuwala usterki. 
NOTA HISTORYCZNA: LWOW, RUS CZERWONA I RZECZPOSPOLITA 
Ziemia, na ktorej lezy Lwow, w zrodlach wczesnosredniowiecznych wystepuje jako obszar Grodow Czerwienskich — spornego pogranicza, o ktore w latach okolo 981, 1018 i 1031 toczyly sie walki miedzy Piastami a Rurykowiczami. Kroniki obu stron podaja te wydarzenia odmiennie i sama chronologia bywa przedmiotem dyskusji historykow. Z tego pogranicza wywodzi sie pozniejsza nazwa Rusi Czerwonej. 
Samo miasto powstalo w polowie XIII wieku jako grod Krolestwa Rusi Halicko-Wolynskiej. Jego zalozenie wiaze sie z Danielem Romanowiczem, koronowanym w 1253 roku, a nazwa upamietnia jego syna Lwa. Pierwsza pewna wzmianka zrodlowa pochodzi z roku 1256. Byl to zatem od poczatku osrodek ruski, a nie kolonia zachodnia — okolicznosc, o ktorej pozniejsze spory nierzadko zapominaly. 


Formula gente Ruthenus, natione Polonus — „narodzony Rusinem, obywatel Polak” — nalezy do XVI wieku i wiaze sie przede wszystkim z osoba Stanislawa Orzechowskiego, pisarza i polemisty pochodzacego z ziemi przemyskiej, syna Rusinki i Polaka, przez pewien czas obrzadku wschodniego. W dawnym rozumieniu natio oznaczalo wspolnote polityczna i prawna, gens — pochodzenie i rod. Formula nie opisywala wiec rozdarcia, lecz normalny wowczas uklad dwoch przynaleznosci, z ktorych jedna nie wykluczala drugiej. Dopiero nowoczesne pojecie narodu uczynilo z niej paradoks. 
Rzeka Peltyw, nad ktora miasto powstalo, byla przez caly wiek XIX stopniowo regulowana, kanalizowana i przykrywana; jej dawne koryto przebiega dzis pod glownymi ulicami srodmiescia. Cmentarz Lyczakowski, zalozony w latach osiemdziesiatych XVIII wieku w ramach austriackich reform sanitarnych, stal sie z czasem miejscem, w ktorym spoczywaja obok siebie ludzie wszystkich tutejszych tradycji i wszystkich stron pozniejszych konfliktow. 
Po pierwszym rozbiorze w 1772 roku Lwow przeszedl pod panowanie habsburskie i stal sie stolica Galicji; wiek XX przyniosl kolejne zmiany granic, ludnosci i nazw. Poemat nie zajmuje w tych sporach zadnego stanowiska. Interesuje go wylacznie to, co pozostaje pod spodem: warstwy mowy, wiary i grobow, ktore nie znikaja wraz ze zmiana tablicy z nazwa ulicy.

Даниїл (Данило) Лазько



ЛЬВІВ. МІСТО ДВОХ ПАМ'ЯТЕЙ
поема про Русь, Річ Посполиту і пам'ять
авторський поетичний переклад з польської


Туапсе, 20 серпня 2026
 
ЛЬВІВ. МІСТО ДВОХ ПАМ'ЯТЕЙ
поема про Русь, Річ Посполиту і пам'ять
gente Ruthenus, natione Polonus
I
Ніч сходить на каміння. По зливі — калюжі
блищать, як те свічадо, з роками тьмяніле;
тумани до місяця здіймаються, дужі,
і місто в них дихає, у сні заніміле.
Десь дзвін церковний тихо пливе від границі,
а другий із костелу озветься луною;
два голоси над містом, немов дві вервиці,
й на землю вертаються спільною ходою.
Каміння пам'ятає ходу і ті мови,
яких уже не вчуєш у брамах відкритих;
стих торг, і охололи вечірні ті зови,
і вітер ніччю горне листки книг розмитих.
II
Вертаюся по літах. Не знаю: пороги,
вологі сіни й брама, розкрита пітьмою,
у вікнах чуже світло, чужі там тривоги,
і дім мені у вікна глядить — не собою.
Мій прадід тут друкував псалтирі й казання,
дві азбуки вміщались під тим же чорнилом;
два дзвони він чув разом, як рідне звертання,
і два хрести цілував під тим же світилом.
Лишилась після нього та книга, вціліла,
латинський напис дрібний на жовклій вже карті,
писала тая рука, давно вже зотліла, —
а він при тім прахові й донині — на варті.
III
Під муром, де ліхтарня непевно мигтіла,
хтось там стояв — а може, мла хтіла з'явитись;
промовив він до мене — і даль в ній бриніла,
як той, хто рад піти вже, та мусив лишитись.
Не мав він в собі жаху, що ніч породила:
пахтів, як давні книги, — і воском, й кадилом,
а мла йому на плечі, як плащ, ся стелила,
чи мовби це птах ночі укрив його крилом.
IV
І я спитав: «Чия ця земля — хто те знає?
Чий дзвін говорить правду, а чий із них блудить?
Чий спів скоріше неба з усіх тут сягає?
Чиї батьки тут перші молились — хто ж судить?
Бо двоє в мені живе і спір не вгаває:
дід хрест клав від правиці, а батько — з лівиці;
як цей заспіває — той в мовчанці конає,
а я стою між ними — мов стовп на границі».
V
А він — мав голос шерхіт листків листопада —
сказав: «Твоє питання дрібніш кам'яниці,
що більше зна про землю, ніж скаже. Порада:
Спитай бруку — він ніс тут усі черевиці.
Тут кожен вік лишив нам молитву і мову,
і кожен — гріб, любов, спів, чиє ймення вкрито;
різні нитки ткач вплітав в ту саму основу,
і виткав з них це місто — під ним же корито.
Поглянь: під тим камінням, що топчеш, ще плине
Полтва, яку закрито, — та й досі співає;
іменували різно — а вода не згине,
з-під всіх імен одна лиш вода нам лунає.
Зійди на Личаків: там спочили посполу
ті, що при житті місто ділили завзято;
та сама береза їм листя сипле долу,
тепер над ними схожі стоять янголята.
Не дзвін один взиває — слухай, як співають
обидва враз — ні жоден нікого не глушить;
як два потоки в річку одну ся зливають,
так двом у людськім серці не тісно — не душить.
Кордони пересунуть, і мова змаліє,
імена міст напишуть на нових таблицях,
нова трава могили вже зазеленіє,
та довше земля тямить, ніж спір по столицях».
VI
Замовк. А може, вітер лиш стих над світанням?
Світало, тінь ховалась у темних завулках;
десь перший птах озвався за листям каштанним,
мла — мов дух, що вдосвіта шука по притулках.
Я рушив у дорогу. Дзвін тихне, згасає,
брук блиснув від роси в тім першому промінні;
я знаю: минуле вже назад не вертає, —
живе в мені — як ріка під містом, в камінні.

Даниїл Лазько, Туапсе, 20 серпня 2026

НОТАТКА ПЕРЕКЛАДАЧА
Міра
Переклад зберігає польський тринадцятискладник із цезурою після сьомого складу (7+6), суцільними жіночими клаузулами й перехресним римуванням. Це рідкісний випадок, коли міру оригіналу можна перенести буквально: галицька віршова традиція знає силабічний тринадцятискладник як свою власну форму, а не як запозичення. Усі сімдесят два рядки перевірено програмно — кількість складів, положення цезури на межі слова, парокситонність закінчень.
Кільце оригіналу збережено точно: поема відкривається словом «каміння» і закривається словом «камінні», як польська — kamienie / kamieniem.
Втрати, які треба назвати
I, друга строфа. «Dwoje pacierzy» — два пацери, дві вимовлені молитви — передано як «дві вервиці». Це метонімія: молитва замінена на річ, якою її лічать. Образ став предметнішим, ніж в оригіналі, але втратив голосову природу. Там-таки «jednym juz oddechem» стало «спільною ходою»: подих замінено ходою, і це справжня втрата — у польському тексті два дзвони поверталися на землю як одне дихання, тобто як одне живе тіло.
I, перша строфа. «Do twarzy ksiezyca» — до обличчя місяця — скорочено до «до місяця». Персоніфікацію знято; лишився самий напрямок руху.
II, друга строфа. «Na tym samym murze» — на тому самому мурі — передано як «під тим же світилом». Конкретний мур, на якому прадід цілував два хрести, піднявся в небо. Втрату частково відшкодовано анафорою: «під тим же чорнилом» — «під тим же світилом», якої в оригіналі немає; вона тримає ту саму думку про єдність двох знаків, але вже не через дотик до каменю.
V, перша строфа. «On nosil wszystkich z tej ulicy» — брук носив усіх з тієї вулиці — передано як «він ніс тут усі черевиці». Причина суто формальна: українське «вулиця» має дактилічний наголос і не може стояти в жіночій клаузулі. Люди замінені взуттям; метонімія працює, але прямої фрази «носив усіх» уже немає.
V, друга строфа. «Lozysko» — річкове ложе — передано як «корито». Значення точне (корито ріки), однак стилістичний регістр нижчий: слово тягне за собою й побутове значення. Це найпомітніша поступка римі в усьому перекладі.
V, четверта строфа. «Kamienne anio;y» стали «янголятами»: український множинний «янголи» дактилічний і в цій системі неможливий. Здрібнілий суфікс пом'якшує образ — кам'яні янголи оригіналу суворіші за янголят перекладу.
Додане
У п'ятій частині «wzgorze cmentarne» — цвинтарне узгір'я — назване Личаковом. Це не переклад, а локалізація: польський текст говорить узагальнено, український називає конкретне місце. Виправданням є те, що у Львові узагальнення й так читається однозначно, а назва дає рядкові опору. Але це втручання, і його треба рахувати як втручання.
Свідомо введено галицькі маркери, яких у польському тексті немає й бути не може: препозитивне «ся» («як плащ, ся стелила», «в одну ся зливають»), «посполу», «кам'яниця», «карта» у значенні книжкового аркуша. Це компенсаційна стратегія: польський оригінал звучить помірно архаїчно завдяки самій мірі, український тримає ту саму дистанцію від сучасної мови через діалектний шар. Переклад через це трохи львівськіший за оригінал.
Чого не зроблено навмисне
Латинську формулу залишено в епіграфі без перекладу й без пояснення, як і в польському тексті. Для українського читача вона звучить гостріше, ніж для польського, бо друга її половина називає не ту вітчизну, якої він чекає. Пояснювати цього не слід: увесь сенс формули в тому, що вона не потребує вибору.
ЛІТЕРАТУРНИЙ АНАЛІЗ
Поема складається із сімдесяти двох рядків, вісімнадцяти чотиривіршів і шести частин: ніч — повернення — з'ява — питання — відповідь — світанок. Драматургія тримається на тому, що головне перетворення героя ніде не назване. Немає рядка, який повідомляв би, що мандрівник зрозумів або примирився; є тільки останній рядок, у якому ріка, про яку говорив дух, опиняється вже всередині мовця.
Конфлікт двох традицій зведено до одного жесту: «дід хрест клав від правиці, а батько — з лівиці». Не названо жодної конфесії й жодної народності. Увесь спір уміщено в напрямок руху руки — і саме тому його не можна розв'язати доказом.
Наскрізний образний ланцюг — вода під поверхнею: основа ткача, корито під витканим містом, закрита Полтва під бруківкою і, нарешті, ріка під камінням усередині героя. Полтва тут не оздоба, а аргумент: ріку, яку впродовж XIX століття поступово заганяли в канали й накривали бруком, не видно, її називали різними мовами — і вона є. Це найкоротша можлива відповідь на питання про власність землі, відповідь, яка не називає жодного народу.
Дзвони проходять крізь текст тричі й щоразу означають інше: спершу акустичне явище, потім досвід прадіда, який «два дзвони чув разом, як рідне звертання», далі — сторони суперечки в питанні героя. Дух не відповідає на це питання, а скасовує його: «ні жоден нікого не глушить». У шостій частині дзвін затихає, і вже байдуже, котрий це дзвін.
Іронія в поемі присутня, але суворо відмірена: одна фраза духа — «Твоє питання дрібніш кам'яниці». Зіставлення великого історичного питання з конкретним будинком є єдиним місцем, де текст дозволяє собі усмішку над людською потребою розв'язань. Другого такого удару елегійний лад цілого не витримав би.
Поема не відповідає на питання четвертої частини — і це свідома засада. Відповідь духа переносить проблему на інший рівень: не каже, чия земля, а показує, що питання в такій формі менше за свій предмет. Останній образ — ріка під камінням — твердить лише про тривання, не про право.

Даниил Лазько



ЛЬВОВ. ГОРОД ДВУХ ПАМЯТЕЙ
поэма о Руси, Речи Посполитой и памяти
авторский поэтический перевод с польского











Туапсе, 20 августа 2026
 
ЛЬВОВ. ГОРОД ДВУХ ПАМЯТЕЙ
поэма о Руси, Речи Посполитой и памяти
gente Ruthenus, natione Polonus
I
Сошла на камни ночь. По ливню мостовая
чернеет и блестит, как зеркало, мутнея,
встаёт над кровлей мгла, под лунный лик вздыхая,
и город дышит в ней, во сне оцепенея.
Церковный звон плывёт откуда-то, — и рядом
костёл ему в ответ откликнется звучаньем;
два голоса плывут над спящим этим градом,
и сходят вновь к земле одним уже дыханьем.
Здесь камни помнят шаг, и говоры, и лики,
каких не услыхать ни в стенах, ни в бойницах;
затих базар, остыл вечерний гомон, крики,
и ветер ночью льнёт к истлевшим тем страницам.
II
Вернулся. Не пойму: мои ли эти сени,
порог, ступени, дверь раскрытая, ночная;
чужой в окошке свет, чужие в доме тени,
и дом глядит в окно, меня уже не зная.
Печатал прадед мой псалтырь и назиданья,
два алфавита в нём одно перо носило;
в двух звонах слышал он одно родное званье,
и два креста лобзал под тем же он светилом.
Хранится книга та в потёртой старой коже,
латинский мелкий шрифт на выцветшей странице,
писала та рука, которой нет, — и всё же
она на страже там, при прахе, при гробнице.
III
Под старою стеной, где фонаря мерцанье,
стоял там кто — иль мгла в фигуру обратилась;
он говорил со мной, и даль была в звучанье,
как тот, кто рвался прочь, но здесь душа томилась.
Не страшен был он мне: не призрак, не виденье,
он пах, как ветхий том, и воском, и смолою,
и мгла к плечам его легла, как облаченье,
иль ночь его крылом укрыла, как полою.
IV
И я спросил: «Чья здесь земля — кто это знает?
Чей колокол не лжёт, а чей — в неправде мнится?
Чей голос в небеса скорее долетает?
Чьи праотцы сюда пришли первей молиться?
Во мне их двое, — спор не молкнет меж собою:
отец — с шуйцы, а дед крестился от десницы;
поёт один — другой замрёт во тьме немою,
а я меж ними — столб на рубеже границы».
V
А он — и голос был, как шелест листопада, —
сказал: «Вопрос твой мал — он меньше каменицы,
что знает о земле, да молвить ей не надо.
Спроси у мостовой: прошли там вереницы.
Оставил каждый век молитву здесь и слово,
и каждый — гроб, любовь, напев, свою породу;
и ткач вплетал их все в основу вновь и снова,
и выткал этот град, а ткань легла на воду.
Взгляни: под камнем сим, что топчешь ты, — струится
Полтва, что под плитой, — она ещё живая;
её звали не так, — вода же не таится:
из-под имён любых звучит вода — родная.
Взойди на Лычаков — там спят они совместно,
те, кто при жизни град делил и рвал на части;
им та ж берёза лист роняет в дол, безвестно,
над ними ангел встал из камня — нет их власти.
Не звон один зовёт: послушай, как звучают
враз оба — и один другого не заглушит;
как две реки в одно русло себя вливают,
так место есть двоим в одной душе — не душит.
Сместятся рубежи и речь иною станет,
напишут города на новых их таблицах,
и новая трава на давних холмах встанет,
но дольше помнит твердь, чем длится спор в столицах».
VI
Умолк — иль ветер стих в предутреннем тумане?
Восток светлел; во тьму проулков тень бежала,
и первый птах вскричал на ближнем том каштане,
мгла — дух, что на заре себе приют искала.
Я в путь пошёл. За мной звон тихнет и струится,
брусчатка под лучом блестит, росой умыта;
я знаю: не вернуть былого — но таится
во мне — как в граде сём река под камнем скрыта.

Даниил Лазько, Туапсе, 20 августа 2026
ЗАМЕТКА ПЕРЕВОДЧИКА
Мера: что именно заменено
Польский силлабический тринадцатисложник не имеет прямого русского соответствия: русский стих силлабо-тоничен, и попытка воспроизвести чистую силлабику дала бы ритмически бесформенный текст. Принято каноническое замещение — шестистопный ямб с женскими окончаниями, дающий те же тринадцать слогов в строке. Все семьдесят два стиха проверены программно на число слогов, положение цезуры по границе слова и парокситонность клаузул.
Плата за это замещение — перемещение цезуры. В польском стихе она стоит после седьмого слога: длинное полустишие впереди, короткое сзади (7+6). В русском александрийце она стоит после шестого (6+7). Строка меняет развесовку: польская подаётся вперёд и оседает, русская начинается сжато и разворачивается к концу. Это не деталь, а иной характер дыхания, и никакими лексическими средствами он не компенсируется.
Кольцо оригинала сохранено: поэма открывается словами «Сошла на камни ночь» и закрывается «река под камнем скрыта», как польская — kamienie / kamieniem. Ценой стало то, что «камнем» стоит предпоследним словом, тогда как у Мицкевичевой меры оно завершает строку.
Потери, которые следует назвать поимённо
I, вторая строфа. «Dwoje pacierzy» — два прочитанных пацера, две молитвы — утрачено полностью: в русском тексте стоит «два голоса плывут». Молитвенная природа звука исчезла, остался акустический факт. Это самая крупная потеря перевода, и восполнить её в рифменной сетке не удалось.
I, третья строфа. «Jezyki» переданы как «говоры и лики»: добавлены лица, которых в оригинале нет. Строка выиграла в предметности и проиграла в точности.
II, вторая строфа. «Na tym samym murze» стало «под тем же он светилом»: стена ушла в небо, как и в украинском переводе. Частичное возмещение — анафора «два алфавита в нём» / «под тем же он светилом», удерживающая мысль о единстве двух знаков, но уже без прикосновения к камню.
IV, вторая строфа. «Od prawicy» / «od lewicy» переданы церковнославянскими «от десницы» / «с шуйцы». Приобретён литургический слой, которого в польском тексте нет: там жест назван обиходно, здесь — торжественно. Кроме того, ради рифмы переставлен порядок: у поляка сначала дед, у русского сначала отец.
V, первая строфа. «On nosil wszystkich z tej ulicy» стало «прошли там вереницы». Причина формальная: русское «улицы» дактилично и в женской клаузуле невозможно. Утрачена активность мостовой — у поляка брук носит людей на себе, у русского люди просто проходят.
V, вторая строфа. «Lozysko» — речное ложе — растворено в обороте «а ткань легла на воду». Функция сохранена: под витканым городом обнаруживается вода, и следующая строфа раскрывает её как Полтву. Анатомическое слово потеряно и частично возвращено строфой ниже, где появляется «русло» («как две реки в одно русло себя вливают»).
V, четвёртая строфа. «Kamienne anioly» во множественном числе стали одним «ангел встал из камня»: русское «ангелы» дактилично. Множественность надгробий, важная для образа общего кладбища, сведена к единичной фигуре.
V, первая строфа. Слово «kamienica» передано как «каменица». Это сознательный полонизм: в русском тексте он звучит как западнорусское заимствование и метит речь духа как чужую, здешнюю, не столичную. Читатель, для которого слово непривычно, воспринимает его правильно.
Добавленное
«Wzgorze cmentarne» названо Лычаковом. Это локализация, а не перевод: польский текст обобщает, русский называет. Оправдание то же, что и в украинской версии, — во Львове обобщение читается однозначно; но добавление остаётся добавлением.
Об эпиграфе
Латинская формула оставлена без перевода и без пояснения, как и в оригинале. Русскому читателю она даёт третью точку зрения: он не принадлежит ни к одной из двух названных в ней принадлежностей и потому видит саму конструкцию отчётливее — что и требуется. Единственный след формулы внутри поэмы — «латинский мелкий шрифт на выцветшей странице»; связь между эпиграфом и надписью читатель устанавливает сам.
ЛИТЕРАТУРНЫЙ АНАЛИЗ
Поэма состоит из семидесяти двух стихов, восемнадцати четверостиший и шести частей: ночь — возвращение — явление — вопрос — ответ — рассвет. Драматургия держится на том, что главное превращение героя нигде не названо. Нет строки, сообщающей, что странник понял или примирился; есть только последний стих, в котором река, о которой говорил дух, оказывается уже внутри говорящего.
Конфликт двух традиций сведён к одному жесту: отец крестится с шуйцы, дед — от десницы. Не названо ни одной конфессии и ни одной народности. Весь спор помещён в направление движения руки — и потому неразрешим доводом.
Сквозной образный ряд — вода под поверхностью: основа ткача, ткань, легшая на воду, закрытая Полтва под плитой и, наконец, река под камнем внутри героя. Полтва здесь довод, а не украшение: реку, которую на протяжении XIX века постепенно загоняли в каналы и накрывали мостовой, не видно, называли её на разных языках — и она есть. Это кратчайший возможный ответ на вопрос о принадлежности земли, ответ, не называющий ни одного народа.
Колокола проходят через текст трижды и всякий раз значат иное: сначала акустическое явление, затем опыт прадеда, который «в двух звонах слышал одно родное званье», затем — стороны спора в вопросе героя. Дух не отвечает на этот вопрос, а отменяет его: «один другого не заглушит». В шестой части звон затихает, и уже неважно, который это звон.
Ирония присутствует, но строго отмерена: одна фраза духа — «Вопрос твой мал — он меньше каменицы». Сопоставление большого исторического вопроса с конкретным доходным домом есть единственное место, где текст позволяет себе усмешку над человеческой потребностью в разрешениях. Второго такого удара элегический строй целого не выдержал бы.
Поэма не отвечает на вопрос четвёртой части, и это сознательная установка. Ответ духа переносит задачу на другой уровень: он не говорит, чья земля, а показывает, что вопрос в такой форме меньше своего предмета. Здесь нет правой и проигравшей стороны, нет перечня народностей, не произнесено ни одной декларации. Последний образ — река под камнем — утверждает только длительность, но не право.