***
Сиджу в наметику посеред поля,
Дощі ідуть, - неначе восени,
Стежки в багні, - неначе спільна доля,
Яка наснилася в страшному сні,
Довкола степ, поділений на клапті,
Дощ шурхотить, мов миші на току,
Спить посивіле, зморене багаття,
Жук з Колорадо – тільки й радість – байстрюку…
Ото навкруг – громадськії городи,
Ото навкруг – Вкраїна, любий мій,
Оті дощі – то сльози наші горді,
Які не втримати, якби й хотів;
Чи то праматір Індоєвропейства?
Чи то – згвалтована земля полян?
Ми ідемо межею лицедійства,
За нею йде межі обман…
Доля-стодоля, де ж ти забарилась?
Гей-гей, сто перша, що дощем проллєш?
Коли розправиш свої древні крила?
Пісні печалі та надій гукнеш?
Гей-гей, стокрила, де ж ми будем браття?
Гей-гей, стоглава, хто твій отаман?
___________________
Куйовдить вітер зморене багаття
І засіває вистиглий бур’ян…
Чи то праматiр iндоeвропейства?
© Copyright: Александр Приймак 1, 2026
Свидетельство о публикации №126081904506
Свидетельство о публикации №126081904506
Рецензии