в темно-синiх очах прокида ться вiтер

Вона рухається, немов вітер південний,
обпікаючи тіло, і губи, і очі,
ледь торкаючись поглядом, стрімко, шалено...
Затихає, стомившись наприкінці ночі.

Тихо спить так, що й подиху навіть не чути.

А буває холодна, як вітер північний...
З її вуст крижані всі слова. А мовчання... –
Почуваєшся, як в засланні на довічне,
і не змиє ніяке вину покарання.

Попри це поруч з нею, все ж, хочеться бути.

Вона вітер зі сходу – танцюючи вабить,
і очей не відвести від рухів звабливих,
вона рухами й поглядом  пестить та бавить,
й серце б’ється у ритмах за граню можливих...

Як можливо (не знаю) її не любити.

Вона західний вітер на людях, у «світі»,
в міру ввічлива, посмішки, одяг у стилі...
Видають темперамент в руках лише квіти
та бісинки в очах, що в удаванім штилі.

От не відаю, як міг без неї я жити.

Сьома ранку, готую дві кави подвійні,
ловлю погляд, й бракує всіх слів й усіх літер...
Набираючи силу південний, стихійний,
в темно-синіх очах прокидається вітер.

В її синіх очах прокидається вітер...