Речки... Не токмо уральские 6

Ну, что!? –
Вниз по Волге-Матушке (от более поэтичной, по Шаламову, Оки)?! Или, от Днепра Короткевича – по своим же акваториям?
Вроде, как намеревались по своим.
А ещё забыл с именами потусить. С «корешками», да «прыладамі». Тому же Днепру. Пусть всякий, кому он по сердцу-уму, про то и сам знает.
Ну, а коли сим озаботился-усовестился, вспомню и Тарасово (Шевченко), что у нас по всей ойкумене песней шугае. Тым больш, что наш Караткевіч Рыгоравіча вельмі паважаў.
Гарна пісня! Розкішна.

Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.
I блiдий мiсяць на ту пору,
Iз хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi
То виринав, то потопав
Ще третi пiвнi не
Нiхто нiде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз-у-раз скрипiв.

То – першыя тры страфы з балады «Причинна» («Помешанная»), аб дзеўчыне, якая пакутуе ад адзіноцтва. Сумуе па свайму хлопцу (казаку), які доўга не вяртаецца з паходу.
І вабіцца ёй, што згінуў недзе яе (її) козаченько. Що вбів галубка сокіл, а орел вийняв його карі очі.
Блудила (ходила) вона, блудила... Сонна, ворожкою-відьмою зачарованая. Поки русалоньки її, сердешную, не залоскотали.  З третіми півнями.
Вернулся тот казак, кинулся к ней. Лежит под дубом, заснула. Ан нет... Мёртвая! Ну, и он, с горя – головой о тот дуб. Так и  полегли, рядышком.
Поховали... У дороги, во ржи (в житі).

Посадили над козаком
Явір та ялину,
А в головах у дівчини
Червону калину.

Как и положено...
Як і ў нашага Янкі (Купалы).

Чуецца музыка дзіўная
У повесцях сонных імшараў...
Цешыцца явар з калінаю,
Скінуўшы зімнія чары.

Отвлёкся, однако! Под Тарасову балладу.
А к тем строфам, с Днепром, музыку сладил Даниил Крыжановский (1856-1894).
Добрая Песьня!
Хай і да смутку, да адзіноты. Как «Парус» Лермонтова, у Тараса (по мне, в тех строфах) проклюнувшийся-аукнувший.
Ну, а Днепр... К имени. Помним-знаем. С этим «дн», «дан», «дон»... Просто – Река.  Иранское, кельтское, скифское... Не суть уже важно. А «канчатак»... Епр-апр. Как-то к «глубине».
Возможны (как обычно) и иные «завитки». К «тихости», «извилистости», а то – к «верху» (в отличие от «низа» у Днестра).
Нёман!
Ежели, опять-таки, к нашим. Нямунас-Мемель...
Помимо «немоты» (бормотания-мямленья), там и «наше-домашнее», и...

Ой Нёман, ой бацька наш, Нёман!
Як сонца, як дзень дарагі!..

Выбітная! Легендарная... Ад Нестара Сакалоўскага і Анатоля Астрэйкі. З берагамі, усланамі касьцямі шалёных звяруганаў...
Якіх?! Адкуль-калі?
Дык, па-рознаму было...
Своего ему (как-то) – до обидного мало.

Піва Лідскае лілося.
Ганашылася душа.
А да Нёмана ў знямозе
Варушылася Уша.
Па Літве цячэ Нявежыс.
Ад Нясвіжу – не відаць.
Вежам замкавым замежжа,
Што Бядулю злыбяда.
(Герменэўцкая бязглуздзіца, 1.08.2025)

Бразготка... А набегало не на его берегах, но в Несвиже.
С притоками. Ушой. Нявежысам, які заходзіць да Нёману ўжо па Літве. Справа. Притоков у него (цара-бацькі) много. Ладных (вроде Вилии да Березины) и скромных. Повод и о них чуток замолвить...

PS:
Злыбяду прыдумаў не я.
А хто ж тады?! – Мабыць, і Змітрок Бядуля (Самуіл Плаўнік). Вось толькі як тут быць з націскам?! На якім складзе рабіць?
У мяне – на апошнім. А ў самаго Змітрака – хутчэй на першым, ці, нават, на другім. Калі меркаваць па наступым урыўку:

Ігналю ня спалася. Кідаўся з боку на бок, круціўся пад дзіравым кажухом, як няпрытомны, і ня мог заснуць. Думкі блуталіся ў галаве сярод цішы ночы і, як кусьлівыя авадні, не давалі чалавеку супакою. Ігналя ляжаў і стараўся прыпамінаць, якую гэта асабістую няпрыемнасьць ён у мінулы дзень перажыў, якую злыбеду, што вось душыць яго й цяпер. І давай, як па кнізе, чытаць кроніку пройдзенага дня ад самага раньня.
(Змітрок Бядуля. Сярод ночы)

У Менскай вобласьці ёсьць тры рэчкі, якія завуцца УшА. Адна ўпадае ў Бярэзіну, другая – у Вілію (Нярыс – самы доўгі прыток Нёмана), а трэцяя – на якой калыхаюцца нясвіжскія пруды – як раз у Нёман (Нямунас).
Нявежыс – таксама прыток Нямунаса. Ціхі, павольны – так перакладаюць яго назву. Як і самога Нёману.
Што Нявежыс пераклікаецца з Нясвіжам, зразумела. Незалежна ад адрознення іх значэнняў (сэнсаў).
Калісьці гэты Нявежыс, быццам, зваўся Нявежай. Дык і ў Менскай вобласьці ёсьць рачулка Нявежа. Прыток Ушы. Толькі не нясвіжскай, а той, якая ў Вілію цячэ, праз Валожчыну ды Маладзечніну.
А імя Ігналь ужываецца і ў Польшчы, і ў Літве, і ў нас. Шмат хто з пісьменнікаў ім карыстаўся. Далёка не адзін Змітрок-Самуіл.
Ігналь… Игнат. Игнатий...
Калі да Літвы, то на розум прыходзе гарадок Ігналіна (з той АЭС, што закрываецца, ды ўсё ніяк не закрыецца).

Пра Цара я казаў да нашага (2024-й) візіту ў Гародню.

Няўжо хто ёсьць за нас гаротней!?
На лёс гарантыі няма.
Хрыстос прыбіўся да Гародні
Па тых легендах нездарма. *
Цар Нёман коціцца нямотна **
Паміж пагоркаў векавых.
Вандруе з ветразем самотным ***
Матулі-зыбкі закалых. ****
Літоўскім княствам шмат стагодзяў
Зямля тутэйшая была.
Калісьці швед сюды заходзіў.
Ды й горш лунала кабала…
Імпэрскі краб. Савецкі «клопат».
А зараз – з Хамам на чале.
І покуль той не акалеў,
Злачынцу моляцца халопы.
(Месяц таму, 4-5.09.2024)
PS:
*  Ну, гэта – да Ўладзімера Сямёнавіча (Караткевіча).
** Бадай, што такое слова і не ўжываецца. Нямотна… Інакш кажучы – Маўкліва.
Але ж… Хацелася падражніцца з Нёманам. Назва якога, па розных крыніцах… Калі ад Вікі:

По А. Погодину и Т. Лер-Сплавинскому, гидроним возник из финского niemi «ряд холмов, мыс», однако против такого толкования выступает М. Фасмер.
По К. Буге, название гибридное от балтийской основы мун в сочетании со славянским отрицанием не. В процессе ассимиляции мун превратилось в ман. В. А. Жучкевич полагал, что основа мун – финская.
По А. Кочубинскому, название происходит из жмудского naminis «домашний, наша река».
По мнению литуаниста Кястутиса Дямяряцкаса, гидронимы «Немунас» и «Мемеле» одного происхождение и производятся от лит. meme, memelis, mimelis, латыш. Mems (мямля, немой) лит. Nemti (неметь), так Немана можно понимать как «немую, тихую реку».

Ряд холмов… Ну, дык і я – пра тое ж. Паміж пагоркаў… Менавіта – пад Старым Замкам.
Да «домашней реки» больш ладзіцца «Ой, Нёман, ой бацька наш Нёман» – ад Анатоля Астрэйкі. А ў мяне – Цар… Бо Бацька зараз – быццам, нехта іншы. Той, што – хутчэй, Хам…
*** Вандруе з ветразем самотным…  Ну, гэта я зноў падражніў адразу Грахоўскага і Лермантава.
**** Закалых… Яшчэ больш вольнае, чым нямотна. Ад дзеяслова закалыхваць. Да вершу выдатнага нашага паэта Генадзя Бураўкіна (песьня ў выкананні Песьняроў).
Але ж сам Закалых нідзе больш не знайшоўся. У адрозненні ад Нямотна, якое сустракаецца ў Алеся Краско – у перакладзе пушкінскага

Я Вас кахаў, пакутліва, нямотна…

Вспоминаю Нёман я и в одном из «больничной сотни» (июнь 2022-го). В слегка шкодливом («Балтийские ветры»). Пры канцы...

Толчок забит. Какой-то старикашка
На два часа загадочно прилип.
Не оторвать клещами от параши.
А там ещё разбитый к чёрту слив.
На малый сход мы сами сладим утку.
Тем более, я в камере один.
И будем ждать промывку и пробудку,
По коридорам с Бродским побродив.
Мы с ним и вовсе станем побратимы!
Вот, он лежит и смотрит на меня.
С прищуром глаз. И ранние седины.
Он любит Вильнюс. Вильнюс нам – родня.
Литовцы – жмудь. А мы, считай, литвины.
А имя… Сами выдрочили в хлам.
На рытвинах истории невинны
Лишь ангелы. А здесь банкует хам.
Ордынским миром правят московиты.
Ахмеры, Путины и прочая «братва».
А мне иные по сердцу орбиты.
На них скорбит и бывшая Литва.
С её давно уже побитой шляхтой.
Хацкевичем, Завальней, Гаруном…
Двина и Нёман. К Балтии, без яхты.
На вёслах, за промотанным руном.

Ага! Ежели краешком (да в какие-то аналогии с сегодняшним, в урок-неурок...). Из своей поэмки «Польский Баярд» (2012), где речки поминались не раз.

Победы голову любую закружат.
Наш князь, прославился в Галицию набегом.
Родное герцогство расширил в рубежах.
Всерьёз почувствовал себя стратегом.
Теперь на Киев взор свой обращает он.
Возможно, что сия легенда устарела:
Разгневался тогда Наполеон
И стал грозить приспешнику расстрелом.
Полякам – что?!
Опять скорей построить Rzecz!
У императора – покруче забобоны.
Собрался поджигать – так надо жечь!
Зачем, иначе, лезть в «наполеоны»?
Хотя…
С огнём играя, можно и пропасть.
Здесь важно угадать, когда остановиться.
Да гонит рок! А с ним –
слепая страсть.
И ведь сказал,
– ещё при Аустерлице –
Что есть предел.
Что нужен возраст для войны.
Всего шесть лет ты сам себе тогда отмерил.
И у границ загадочной страны,
Как волк, с тоской глядишь на русский берег.
За Нёман.
Вот она – манящая громада!
Шесть лет прошло! – Остановиться б надо…

А нонче в наполеоны попёрли наадварот... В Шило-Мыло.
На сим прерываемся!

16.07.2026


Рецензии
ОстрО, конечно.Ну, и забавно чуть

Анатолий Кузнецов-Маянский   17.07.2026 07:24     Заявить о нарушении
Баламут (я), однако...
Дзякую за ўвагу!
В.
Понесло меня (по Былому)... С Речками. А ещё и с Вашего Урала (с коего началось) не всем, кому думалось, подмигнул.

Вольф Никитин   17.07.2026 08:09   Заявить о нарушении