я струснула тебе із себе, як лисиця з рудого тіла,
розганяючись по спіралі, розтрухає шрапнель води.
навсібіч ця біда летіла – все твоє, що знулити треба,
а збирала, немов медалі, кубки-вимпели назавжди...
як намисто зірвала з шиї, бо коралі всотали душу,
на кістки наросли, мов мушлі — затягли у імлисте дно.
намистини губити мушу: погляд хижий, вологі вії
і вуста від цілунків спухлі, що спивали єства вино,
пальці ті, що як звір первісно, ніби першу й останню жінку,
пізнавали іспрагле лоно — смачно, боляче і до дна.
потім ти шепотів у спинку безліч "вибач" бентежних, звісно,
й попри всі вібрував закони наш коннект – золота струна.
підіймав на десяте небо високо, як лишень хотіли,
але падать з такої далі – неминучої знак біди.
і тому навсібіч летіли – як кривава священна треба –
тих коштовних хвилин коралі, й розкотилися назавжди.
я струснула тебе iз себе
© Copyright: Наталия Редько 2, 2026
Свидетельство о публикации №126071006983
Свидетельство о публикации №126071006983
Рецензии