Корiння тишi

Я впав у тебе - тихо , без страху , мов яд у вині - розчинився до дна.
І серце своє , без права на зраду , віддав тобі все… ти взяла , і пішла.
Я зникав у тобі , не питаю «навіщо»
Ховав свої крики в глухій глибині , гортав наше «завтра» не знаючи гірше , що все обірветься колись у мені.
Ти - наче і перше , і водночас - вічне останнє кохання , що палить без слів.
Метелики в грудях - тепер вже трагічні , бо кожен їх змах - це уламок від снів.
Лишився лиш спогад - далекий , і тихий , і плівка із фото в моїй голові.
Поранене серце не плаче - притихло , та крутить тебе день і ніч у собі.
Я ніби не чую… та в клітці без виходу наче сиджу , з тобою - як вирок , без тебе - пітьма.
Бо навіть життя не знаходить вже вигоди , якщо в ньому тебе більше немає.
Я став на межі - відпустити чи тримати , загублений серед чужих я імен.
Я вчився забути , і знову шукати - тебе у очах незнайомих людей.
Я знаю - немає нікого подібного , та все ж одержимо шукаю сліди.
І це почуття - вже болюче й огидне , бо тягне назад - де згоріли мости.
Я дихаю спогадом - наче повітрям , тримаюсь за фото , де ми ще живі.
Я хочу з тобою - по правді , відкрито , та правда розтанула в твоїй імлі.
Ти ховаєш її - мовчазно , уперто , і я відвертаюсь - та знов повертаюсь.
Бо навіть вогонь , що давно мене вже обпік - я досі обійнять намагаюсь.
Я хочу почути твій подих у тиші , як ніч опускається ніжно на нас.
І прокидатись із сонцем раніше , де ще існує той втрачений час.
Я б знову пірнув у твоє волосся , як в море , безкрає , глибоке , без жодних меж.
І пальцями ніжно торкався б поволі - як трави в росі серед ранніх стеж.
Вдихати твій запах - знайомий до болю , крізь себе знов пропускати його.
Та знаю - спогади нищать поволі , і треба відпустити… хоч це і страшно.
Я був завжди поруч - крізь простір і відстань , де б ти не була - я тримав цей зв’язок.
Та зараз тримаю лиш «нас» у думках своїх , де ти вже мовчиш… і не чуєш рядок.
Пробач , що я вмію любити до краю , що серце віддав , не лишивши собі.
Я тихо тебе відпускаю - без крику , без жалю , хоч ти проросла назавжди в мені.
Я з вітром піду , і тебе викреслю ніби - як помилку , що стерти мені не вдалось
Та знов повернусь у ті спогади - звідти , де ми ще живі… і не вміємо вмерти.
Я приходжу у сни , але там вже порожньо , мене не чекають - там інші світи
Лиш вітер торкається обережно волосся , як колись я це для тебе робив.
Я люблю тебе тихо - на самому світанку , коли ти розгублена , сонна , жива.
Крізь темряву ночі , крізь ліси без світанку - я йшов до тебе…але ти не моя.
Пробач , моє серце , що рвешся ти в самоті , пробач , що не зміг зберегти це тепло.
Пробач , що кохання лишилось у злоті , яке між руками піском утекло.
Ну що ж…я зникаю. Ти цього хотіла.
Тепер я - мов тінь , що розтане без сліду.
Я більше не зроблю боляче , мила…
Та біль залишиться. В мені. Назавжди.