Летіли слова, наче крила, у синю безмежність,
Коли у мережі зустрілись дві різні душі.
Зникала умить кілометрів тривожна залежність,
І гасли у серці колишні холодні дощі.
Вона руйнувала спокій, потріпала всі нерви,
А він лиш сильніше від того її кохав.
В її божевіллі не бачив ні фальші, ні скверни —
Вона — його всесвіт, який він так довго шукав.
«Ти тільки потрібна!» — шепоче крізь простір і ночі,
Бо знає, що схожих на світі ніде не стає.
Дивився б довіку в шалені, нескорені очі
І дякував долі за те, що вона у нім є.
Її не відпустить. Триматиме руку крізь грози,
Бо ця божевільна любов — найміцніший оплот.
Хай падають з неба слова чи на вікнах є сльози —
Вона — його доля і вихід з усяких турбот.
І що б не чекало попереду в нашому завтра,
Які б не штормили реальність чужі холоди, —
Вона — його світло, його незгасаюча ватра,
Яку він нікому й ніде не віддасть. Назавжди.
Цифровий всесвiт
© Copyright: Кударенко Елена, 2026
Свидетельство о публикации №126070101657
Свидетельство о публикации №126070101657
Рецензии