Якуб Колас. Симон-музыкант. Часть III. Песнь I
Часть III
_____________________
I
Край родной мой, край пригожий
Милый кут моих дедов!
Что милей нам волей божей
Этих светлых берегов,
Где сребром струятся речки,
Где гудят боры-леса,
Где медовый запах гречки,
Нив поющих голоса;
И широт твоих безбрежных
Этих падей и озёр,
Где под гомон волн мятежных
Думы думает простор;
Где под осень плачут лозы,
Где весной луга цветут,
По-над шляхом где берёзы
В добрый путь тебя ведут?
Гой, извечные курганы,
Стражи древности глухой!
Чьи вы, горы-великаны,
Чьей могучею рукой
Вы раскиданы по полю,
Чьи сражались тут войска?
Эх, поведайте, чью волю
Вам доверили века!
Вереницею неровной
Мчитесь вы, как в старину,
В берег Вилии чаровной,
И под светлую Двину.
Край родной! Где же на свете
Край другой такой найти,
Где б могла сквозь смрады эти
Пышная краса взрасти?
Где бы рядом с нищетою
Расцветал богатства зуд,
Где б над долею людскою
Надсмехалися, как тут?..
Сквозь листву дерев весёлых
В сёлах иль по городкам
Башни на церквях, костёлах
Ввысь стремятся к небесам.
Колокольни как набатом
В церковь и костёл зовут,
Чтоб «пред Богом, перед братом
Все грехи поведать тут».
Край родной! Во Божье имя
В честь костёлов и церквей
Между детками твоими
Множество легло камней;
Как трясло нас в те годины –
Меч, огонь терзали край:
С двух сторон «отцов» дубины
Загоняли наших в рай!
Кровь людей лилась ручьями,
Зрада чёрная росла,
Что попами да ксендзами
В сердце кинута была.
И теперь над нами, братья,
Ещё в силе тот раздор –
И поповские заклятья,
И ксендзовский наговор.
Мои братья, белорусы!
В летописи дел людских
Раздала судьба искусы
Края нашего для них.
Тут сходились многих братства
Споры силою кончать,
Чтобы захватить богатства,
Милый край завоевать.
Но нас трудно в сердце ранить,
Навсегда поработить,
Нашу святость испоганить,
Нашу душу осквернить.
И тянулись вражьи руки
Уничтожить все следы,
Чтоб не ведали и внуки,
Кто такие их деды.
И лилась здесь кровь невинных,
Швед имущество палил,
Царь в бесчинствах самочинных
Тут насилие творил,
Он возвёл острог народу,
С варварами под седлом
Мерил волю и свободу,
А культуру нёс копьём.
Прямо по полю с хлебами
Конь казацкий тут ступал
И копытами с шипами
Вдоль и поперёк топтал.
Край родной! Рваньё и раны.
А на запад от межи
Нас заносчивые паны
Крепко тянут за гужи,
Их в Варшаве жажда гложет
Белорусу сшить «халат»,
Но ни ксёндз, ни пан не может
Время повернуть назад!
Эх, чего нам ни пришлося
Пережить, мой милый брат!
Сколь талантов извелося,
Сколько их, (и где лежат)
Не оплаканных судьбою
И не ведомых живым,
В поле преданных покою
Ветра посвистом пустым!
Разве ж мы да не желаем
Вольный путь завоевать
И свой край заветным краем,
Родиною называть?!
***
поэтический перевод с белорусского
© Сергей Фомин
Ейск
27 – 28 июня 2026 г.
(продолжение следует…)
ЧАСТКА ТРЭЦЯЯ
I
О, край родны, край прыгожы!
Мілы кут маіх дзядоў!
Што мілей у свеце божым
Гэтых светлых берагоў,
Где сребром струятся речки,
Где гудят боры-леса,
Где медовый запах гречки,
Нив поющих голоса;
Дзе бруяцца срэбрам рэчкі,
Дзе бары-лясы гудуць,
Дзе мядамі пахнуць грэчкі,
Нівы гутаркі вядуць;
Гэтых гмахаў безгранічных
Балатоў тваіх, азёр,
Дзе пад гоман хваль крынічных
Думкі думае прастор;
Дзе увосень плачуць лозы,
Дзе вясной лугі цвітуць,
Дзе шляхом старым бярозы
Адзначаюць гожа пуць?
Гэй, адвечныя курганы,
Сведкі прошласці глухой!
Кім вы тут панасыпаны?
Чыёй воляю-рукой
Вы раскіданы па полі,
Даўных спраў вартаўнікі?
Эх, не скажаце ніколі,
Што казалі вам вякі!
Вы пуцінаю няроўнай
Бежыце ўдалечыню,
У бок Віліі чароўнай
І пад светлую Дзвіну.
Край мой родны! Дзе ж у свеце
Край другі такі знайсці,
Дзе б магла так, поруч з смеццем,
Гожасць пышная ўзрасці?
Дзе бы вобруку з галечай
Расквітнеў багацтва цуд
I дзе б з долі чалавечай
Насмяяліся, як тут?..
Скрозь вяночкі дрэў вясёла
Над мястэчкам ці сялом
Цэрквы, стромкія касцёлы
Вежы ўзносяць к небясом.
А званіцы перад святам
У касцёл, царкву завуць,
Каб «прад Богам і прад братам
Віны ўсе свае пачуць».
Родны край! у Божа імя,
У чэсць косцелаў, царквоў
Паміж дзеткамі тваімі
Многа легла камянёў;
Многа выйшла трасяніны –
Меч, агонь знішчалі край:
З двух бакоў «айцы» дубінай
Заганялі нас у рай!
Кроў лілася ручаямі,
Здрада чорная расла,
Што папамі і ксяндзамі
Ў сэрцы кінута была.
I цяпер над намі, брацце,
Яшчэ ў сіле той раздор –
I папоўскае закляцце,
I ксяндзоўскі нагавор.
Брацце мае, беларусы!
У той кнізе людскіх спраў
Сам лёс, мусіць, для спакусы
Гэты край нам адзначаў.
Тут схадзіліся плямёны
Спрэчкі сілаю канчаць,
Каб багата адароны
Мілы край наш звэяваць,
А нас цяжка ў сэрца раніць,
Пад прыгон узяць навек,
Нашы скарбы апаганіць,
Душу вынесці на здзек,
Каб у віры той ашукі
Знішчыць нашы ўсе сляды,
Каб не ведалі і ўнукі,
Хто такія іх дзяды.
I лілася кроў нявінна,
Швед набытак наш паліў,
А ўрад царскі самачынна
Тут гвалтоўнасці тварыў,
Будаваў астрог народу
I барбарскім капылом
Мерыў волю і свабоду,
А культуру нёс з калом.
I без жалю капытамі
Конь казацкі тут ступаў
I збажынку з ярынамі
Талачыў і драсаваў.
Родны край! ты разарваны,
I на захад ад мяжы
Пан пыхлівы, надзіманы
Моцна сцягвае гужы,
Каб з варшаўскае майстэрні
Беларусу сшыць халат,
Ды ні ксёндз, ні пан не верне
Плынь гісторыі назад!
Эх, чаго нам не прыйшлося,
Брацце мілыя, ужыць!
Колькі талентаў звялося,
Колькі іх і дзе ляжыць
Невядомых, непрызнаных,
Не аплаканых нікім,
Толькі ў полі адспяваных
Ветру посвістам пустым!
Дык хіба ж мы праў не маем,
Сілы шлях свой адзначаць
I сваім уласным краем
Край свой родны называць?
* * *
Свидетельство о публикации №126062804941