пiджак iз воронячого пiр я

***
якщо чесно, не люблю писати —
верлібри, вірші, прозу, —
але люблю одну жінку. одного разу Господь
дав потримати її за талію — келих із плоттю,
обійняти, заповнити насінням, мріями,
галюцинуючою порожнечею,
а потім перетворив на вібруючу, ламку
скульптуру з метеликів, клацнув пальцями — фокл! —
і вона розлетілася по світу візерунковим маревом.
а я тільки рот роззявив — неголене пташеня.
тепер у кожній жінці, з якою я чоловік,
впізнаю візерунки гарячих крил.
але еротична радість впізнавання
змінюється розчаруванням,
у кожному вірші я хочу невихочимого.
якби я міг із нею залишитися зараз і назавжди,
я б і слова не написав більше. ніколи.
спалив би всі рукописи, а вони горять, чадять —
підпалені нафтові свердловини
з чорними хвостами, що завалюються.
але не зміг розчинитися в її душі й тілі —
ніби айфон у шлунку спійманої акули.
застиг капловухим бовваном,
а навколо мене пурхають — метелики-в-животах?
ні — вона, вона, вона. але її в мене немає
і більше ніколи не буде.

це шорстко-кошмарне «ніколи» — шикарне слово,
наче піджак із воронячого пір'я.
одягаєш його на голе тіло рано вранці — і моторошно.
і тому я візьму від поезії все, що захочу.
пізно чи рано.
ось чому я поет.





- з книги віршів  "Нас немає, ми лише тіні у віршах" 2026,   вид. "Каяла", Україна

автор  Дмитро Близнюк
літературний редактор Марічка Сташко

до збірки поезій увійшли вибрані тексти, написані автором у період з 2013 по 2021 рр.; авторську пунктуацію збережено