У хвилину мовчання...

    Прощайте ворогів ваших, та не забувайте їх імена."
   (Кеннеді Д.)


Чи звірію? - Напевно, я злюся, кляну листонош,
Бо не квапляться ті, не приносять від небіжа звістки;
Бо на ярмарку цін марнославства міняю на грош –
На масні словеса – незначущі слова пацефістки,

Що довершено вбрані у шрами моїх поетес,
Занотовані дурно безпліддям чужої пошани.
Не повчайте-но вчених тримати пустий політес,
Бо на думці — війна... і ненавистю квітнуть каштани

У моєму дворі, де прокляття зривається з вуст
Й розливає чорнила, в яких ворожнечу полоще.
Я під риму довершую гріх, наче лютий Прокруст, 
Поки дійсність, далека від мене, вимолює прощу. –

Поки мати чиясь наряджає могили синів
І дратують рублем шинкаря навісні царедворці,
Я намарно, за безцінь сторінці згодовую гнів,
Силоміць залишаючи се'бе на світлому боці.

Поки червень надворі, у серці застигла зима
І, здається, що Бог несліпий покарає, чи хтозна?
Я даремно пишу, не прочитана втім усіма,
Бо рубаю з плеча... Та живе голова вінценосна –

Страхітлива, така, як і я. – Ти дісталась мети
І мої скаженілі рядки не потраплять до раю.
Хай до самого пекла твого адресую листи,
Бо стою у скаженім вогні, та чомусь не згораю

У хвилину мовчання... – Війні я присвячую гидь:
За полеглих, за брата і небіжа вироку прошу.
Та цю сповідь, що як і рукопис, який не горить,
Полишаю тобі у горлянці. Чекай листоношу –

Озирайся, біжи. І тоді не пірне голова
У мою почекальню – в петлю, заримовану в стелі
І – до вірша мого, у якому застрягли слова,
Що їх мостять у плетиво мов дріб'язкі пустомелі,

Бо урозтіч кидається ворог – зривається з вил,
Залишаючи нам закатовані долі та кручі
Й невідспівані душі, що ними застелено схил.
Я лютую занадто?! — скажи мені, військо ти суче...

   Так проститься всім.

17 червня 2026р.